Григорий Белых - Республіка Шкід

Кузня з палаючим горном, яка була у дворі, стала йому за батька. Мати працювала, прала «у панів», їй ніколи було займатися сипом. Гришко полюбив кузню. Особливо приємно було дивитися ввечері на палаюче криваве горно і нюхати їдкий, але смачний дим або спостерігати, як майстер, вихопивши з жару розпечену штабу, клав на ковадло, а два молотобійці сильними ударами молотів м'яли її, наче віск. Важкі молоти глухо бухали по м'якому залізу, і маленький ручник видзвонював такт. Виходило гарно — як музика.

Гришко так зжився з кузнею, що навіть ночував разом з підмайстрами. Влітку заберуться в карету, яку треба було лагодити, посідають. Затишно, гарно, потім підмайстри розповідають страшні казки — про чортів, мертвяків, про дзвіницю з дванадцятьма відьмами.

Слухає Гришко — мороз по шкірі дере, а не йде — шкода так залишити історію, не дізнавшись, чим кінчиться.

Так минало дитинство.

Потім мати новела його в школу, пора було взятися до діла, та Гришко й не ухилявся, пішов з радістю.

Вчитися йому хотілося з різних причин, а головною з них були братові книжки з красивими обкладинками, на яких видніли люті обличчя, мелькали кинджали, револьвери, тигри і текла червона хромолітографська кров.

Гришко, виявилося, був здібний. Те, що його товариші засвоювали за два-три уроки, він схоплював на льоту, і вчителька не могла нахвалитися ним за його ретельність.

Проте Гришкові успіхи на першому ж році скінчилися. Читати він навчився, писати теж. Він раптом вирішив, що цього цілком достатньо, і гаряче узявся до «Пінкертонів». Ніякі покарання і нотації не помагали.

Гришко в самозабутті, затамувавши подих, носився з прославленим американським сищиком по слідах невловних убивць, зломщиків і викрадачів дітей або з помічником геніального слідопита Бобом Руландом вирушав на пошуки самого Ната Пінкертона, який попав у лапи кровожерливих злочинців.

Так два роки мандрував він по американських штатах, а потім мати сумно сказала йому:

— Достукався, скотина. З школи вигнали дурня. Що мені з тобою робити?

Гришко був щиро засмучений, але матері нічого не радив і взагалі утримався від дальшого обговорення цього складного питання.

З гріхом пополам мати влаштувала хлопчака, який «відбився від рук», в іншу школу, але Гришко вже вважав, що навчання — річ зайва; вийшовши з дому, ховав сумку з книжками в підвалі, а сам ішов на вулицю, до улюбленого виступу коло ювелірного магазину, де стояла вулична капличка. Тут він сідав біля карпавки з пожертвуваннями і двома пальцями почипав обробляти все, що там було.

Допомагала цій операції паличка. Заробіток був надійний. За день виходило копійок по двадцять, а то й більше.

Потім прийшла війна, брата забрали на фронт. Гришка знову витурили з школи за невідвідування. Деякий час він сидів дома, але мати вперто наполягала на своєму, і ось класна дошка — вже третя — почала маячити у Гришка перед очима.

Коли вибухнула революція, Гришко й у себе зробив переворот. На очах у матері він твердо відмовився вчитись і поклав перед нею пошарпаний, бувалий у бувальцях ранець.

Даремно мати лаялася, даремно грозила побити — він стояв на своєму і вперто відмовлявся.

Тоді мати махнула на нього рукою, і Гришко знову став вільний.

Тинявся по вулицях, торгував цигарками, потім навіть придбав сапки й зробився «радянським коником». Годинами стояв він біля вокзалів, ждав, коли приїдуть спекулянти-мішечники, яким за хліб або за гроші відвозив багаж, куди йому казали. Але робота зірвалася: слабуватий був «коник».

Одного тьмяного зимового вечора, накинувши на плечі подерту братову шинель і спорядивши свої сапки, Гришко вирушив до Варшавського зустрічати дальній поїзд. Вулиці вже опустіли. Тихо посвистуючи, Гришко під'їхав до вокзалу і став на своє постійне місце, біля виходу. «Коників» уже зібралося чимало. Гришко поздоровкався зі своїми сусідами і, зручніше вмостившись на сапки, чекав.

З усіх боків безперервно прибували нові саночники, які ждали «хлібного» поїзда.

На розі біля сходів купка хлопців-«коників» люто нападала на новачків, які теж приїхали з саночками, шукаючи заробітку.

— Чого ви до чужого вокзалу приперли? Геть відси!

Новачки несміливо тупцювали на місці й скиглили:

— Не пхайся! Місця багато. Вокзал не куплений. Де хочемо, там і стоїмо!

Поїзд прийшов. Почалася тиснява. Саночники наперли, шалено виривали з рук приголомшених пасажирів мішки.

— Накажете відвезти, земляче?