Григорий Белых: Республіка Шкід

У Миколки був зловісний вигляд. Скуйовджене волосся лізло на прямий лоб. Очі хитро й нахабно виглядали з-під темних брів, а худа мускуляста постать красномовно стверджувала, що в нього неабияка сила.

Шлях, яким ішов Громоносцев до Шкіди, був довгий шлях безпритульного. У п'ять років він втратив батька, а пізніше й матір. Без догляду, мешкаючи у далеких родичів, схуліганився, і родичі надумали якнайскоріше позбутися хлопчиська, здавши його в Миколо-Гатчинський інститут.

Родичі дістали полегкість, але інститут не вельми зрадів такому надбанню. Маленький шкетик Миколка розвернувся з усіх сил: бився, лаявся, крав і невідомо чим закінчив би свої «подвиги», якби в цей час інститут не розформували.

Але Миколка — сирота, і його переводять у другий заклад, потім у третій. Миколка змінив так багато цих казенних притулків, що й сам не міг їх перелічити, поки нарешті злодійство не привело його в Олександро-Невську лавру.

Колись лавра кишіла чорними чернецькими скуфіями й клобуками, але на той час, коли сюди прибув Миколка, свята обитель значно змінила свою фізіономію. Зникли ченці, а в колишніх келіях оселились нові люди.

Тихі келії перетворилися в спільні і одиночні камери, в яких тепер сиділи неповнолітні злочинці.

Лавра була останнім ступенем виправної системи. Звідси було тільки дві дороги: або в тюрму, або назад у нормальний дитбудинок.

Попасти в лавру — це в ті роки вважали за найбільше лихо, найстрашніше, що могло ждати молодого правопорушника. Школярів і дитбудинківців, які чимось прошпетились, лякали Шкідою, та коли вже мова заходила про лавру — значить, діло було швах, значить, хлопець, вважалося, пропав.

І ось Миколка Громоносцев докотився-таки до лаври. Три місяці тинявся він по камерах, спостерігаючи, як його товариші по ув'язненню ріжуться саморобними картами в «буру», слухав розповіді бувалих, перестукувався з сусідами, навіть пробував тікати. В темпу зимову ніч він і два його товариші виламали грати камери й спустилися на рушниках у двір. Піймали їх на огорожі, через яку вони хотіли перелізти. Відсидівши тридцять діб у карцері, Миколка несподівано взявся за розум. Одного разу він прийшов до завідуючого і твердо заявив:

— Люблю математику. Хочу бути професором.

Категорична заява Миколки вплинула. Громоносцева перевели в Шкіду.

Того ж дня, розглянувши швачка ближче, шкідці радилися:

— Як його прозвати?

— Сажотрусом назвемо. Диви, який чорний!

— Жуком давайте.

— Ні.

— Ну, то хай буде — Циган.

— О! Правильно!

— Циган і є.

Миколка зневажливо слухав, а коли вирок було винесено, всміхнувся і недбало сказав:

— Мені однаково. Циган то Циган.

— А чому ви школу називаєте Шкід? — питав Миколка на уроці, зацікавившись дивною назвою.

Горобчик відповів:

— Тому що це, брат, по-радянськи. Скорочено. Школа імені Достоєвського. Перші літери візьмеш, складеш разом — Шкід вийде. От як, брат, — закінчив він гордо й багатозначно додав: — І все це я вигадав.

Миколка помовчав, а потім раптом знову спитав:

— А як звати завідуючого?

— Віктор Миколайович.

— Та ні… Як ви його звете?

— Ми? Ми його Вітею звемо.

— А чому ж ви його не скоротили? Якщо вже скорочувати, то скорочувати. Як його прізвище?

— Сорокін, — кліпаючи очима, відповів Горобчик.

— Ну, от: Вік. Мик. Сор. Звучно й гарно.

— А таки непогано вийшло.

— Ну й Циган!

— І справді, треба буде Вікмиксором величати. Спробували скорочувати й інших, але скоротили тільки одну німку. Вийшло м'яке — Еланлюм.

Обидва прізвиська прийняли одностайно.

Одного разу Вікмиксор, колишній Віктор Миколайович Сорокін, любитель усього нового й оригінального, зайшов до хлопців і, сівши на підвіконня, м'яко, по-батьківському почав:

— Нудьгуєте, хлопці?

— Нудьгуємо, — сумно відповіли хлопці.

— Треба, хлопці, розважатися.

— Треба, — підтакнули знову шкідці.

— Ну, якщо так, то в мене є ідея. Школа паша розширяється, і пора нам видавати газету.

Хлопці погмикали, але нічого не відповіли, і Вікмиксору довелося повторити пропозицію:

— Давайте видавати газету.

— Давайте, Вікторе Миколайовичу. Тільки… — зам'явся Косар, — ми цього не вміємо. Може, ви зробите?..

Пропозиція була смілива, але Вікмиксор погодився:

— Добре, хлопці, я вам допоможу. Для початку треба, щоб було керівництво. Так що — гаразд, зробимо.

Скоро про цю розмову забули.

Але завшколою, захоплений своєю ідеєю, не охолонув.