Григорий Белых - Республіка Шкід

— Закордонні санки, закордонні!

— За півтора фунта на Петроградську сторону!

Гришко, тягнучи за собою санки, теж учепився було за сундук якоїсь баби й несміливо запропонував:

— Куди накажете, громадянко?

Але громадянка, не зрозумівши Гришка, жалібно заголосила:

— Ах, паскуда! Караул! Сундук тягнуть!

Збентежений Гришко випустив сундук. За мить він побачив, як тим же сундуком заволодів якийсь здоровань, звичайно умовляючи перелякану стару:

— Ви не хвилюйтеся, громадяночко. Відвеземо в найкращому виді, прямо як на лихачах!

Стало тихше. «Коники» вже роз'їхалися в усіх напрямках, а Гришко все стояв і чекав. Лишилися тільки він та дві бабусі з дитячими саночками. На заробіток уже не було ніякої надії, але додому їхати з порожніми руками не хотілось.

Раптом з вокзалу вийшов дядько, глянув навколо і гаркнув:

— Гей, совецькі!

— Прошу вас, громадянине, — тихо мовив Гришко.

Дядько подивився на трьох саночників і з сумнівом пробурмотів:

— Та хіба ви довезете?

Потім вибрав Гришка й почав виносити мішки, набиті картоплею. Гришко злякався. Його сани аж покректували від ваги. Вже нікуди було класти, а дядько все носив. Гришко хотів було відмовитись, а тоді відчайдушно вирішив:

— Ех, чи пан, чи пропав, вивезу!

І повіз. Везти треба було далеко, за заставу. Гришко весь був мокрий від поту, руки його німіли, мотузка різала груди, а він усе віз. Увечері він, розбитий, прийшов додому і приніс із собою цілих три фунти чорного, підсмаженого, змішаного з вівсом хліба. Заробіток був великий як на ті часи, але зате й останній, Гришко підірвався.

Справа обернулася зовсім кепсько. Вдома не було навіть хліба, а Гришкові потрібні були гроші. Він курив і любив ласувати коржами з салом на товчку. Потихеньку почав красти з дому речі: то бабину золоту монету, то кофейник.

Потім якось одразу все відкрилося. Терпець увірвався, і мати, побігавши тиждень, відвезла Гришка за місто в дитячу трудову колонію.

Колонія містилася в монастирі. Тут же в монастирі було й кладовище.

Голодно було, але весело. Полюбив Гришко товаришів, полюбив могилки й зовсім було забув домівку, як раптом сталося нове лихо.

До міста підступили білі.

Йшли війська, тягнулися обози, артилерія. Колонія розсипалась по городах, вихованці, користуючись нагодою, запасалися картоплею, капустою, редькою та іншою зеленню.

Тут Гришко під напливом почуттів несподівано згадав рідних і заходився постачати їх краденим продовольством.

Тривожно було в місті. Гупали зовсім близько гармати, і шибки дзенькали у вікнах. Вулиці обкуталися дротом і мішками з піском.

Настрій в усіх піднесений. У Гришка теж. Він прийшов в улюблений монастир, востаннє подивився на різьблені вікна та білі хрести на могилках і, поцупивши дві пари валянок з комори, пішов, щоб більше не повертатися.

Потім ще приют, ще крадіжки.

Розподільчий пункт насилу позбувся хлопчака, перевівши його до Шкіди. Але взяли Гришка тільки тоді, коли разом з ним у придане послали дві пари штанів, постільну білизну, матрац і ліжко.

На той час у Гришка виробилися свої погляди на життя. Він став якийсь холодний до всього, ніщо не дивувало його, ніщо не бентежило. Міркував він, незважаючи на свої чотирнадцять років, як дорослий, а правилом собі поставив: «Живи так, щоб тобі було добре».

Таким прийшов Гришко до Шкіди [1] Докладно про Гришкове дитинство розказано в повісті Г. Бєлих «Будинок веселих жебраків». Л., «Детская литература», 1965. .

Прийшов він уранці. Його провели до завідуючого в кабінет. Вигляд школи Гришкові сподобався, але при вході в кабінет зава він трохи злякався.

Увійшов тихо і, причинивши двері, почав оглядати приміщення.

«Буржуєм живе», — подумав він, побачивши м'які дивани й крісла, а на стінах фотографії у строгих чорних рамках.

Вікмиксор сидів за столом. Побачивши новачка, він показав йому рукою на крісло.

— Сідай.

Гришко сів і принишк.

— Мати є?

— Є.

— Чим займається?

— Праля вона.

— Так, так. — Вікмиксор задумливо барабанив пальцями по столу. — Ну, а вчитися ти любиш чи ні?

Гришко хотів сказати «ні», але передумав і, вирішивши, що це невигідно, сказав:

— Дуже люблю. Вчитися і малювати.

— І малювати? — здивувався завідуючий. — Ну? Ти що ж, учився десь малювати?

Гришко напружив мозок, марно силкуючись виплутатися з кепського становища, але заліз ще глибше.

— Так, я вчився в студії. І мене хвалили.

— О, це добре. Художники нам потрібні, — заохочувально і вже м'якіше протягнув Вікмиксор. — Будеш у нас малювати і вчитися.