- Але я вже цiлком дорослий, - не стримався я. - Годi вважати мене дитятком. Говорiть, як з людиною, яка все здатна зрозумiти.
- Ну от, батьку, будь ласка... - зiтхнула мати. - Маєш наслiдки своїх антипедагогiчних розмов.
Я зрозумiв, що зараз почнеться новий тур "переговорiв мiж високими виховуючими сторонами" щодо мого подальшого виховання i, теж тяжко зiтхнувши, вийшов на ?анок.
Мiсячне сяйво освiтлювало сивi вершини хребта i стiкало його схилами на крони дерев, за якими бiля пiднiжжя однiєї з вершини, стояла забута усiма хатина Вiчного Мисливця. Менi страшенно захотiлося провести цю нiч там. Вiч-на-вiч з тайгою. Помрiяти, поговорити з деревами, мiсяцем, горами, рiчкою... Як це полюбляє робити Вiчний Мисливець.
25.
Упродовж останнього тижня перед вiд'їздом Романа Чорногори ми з ним бували на шкiльному подвiр'ї щодня. Та ось Роман нарештi дочекався виклику з кiностудiї i завтра вранцi має вiд'їжджати до Хабаровська. Вiн готовий був до цього вiд'їзду давно. Але тепер виявилося, що на подвiр'ї лишається незавершеною скульптура крокодила Гени. I хоч Роман дуже радiв викликовi, але й залишати роботу незавершеною теж не хотiлося.
От i сьогоднi, за два днi до вiд'їзду, вiн прийшов й, оглянувши крокодила, мовив:
- Знаєш, негодяща це справа: кидати роботу незавершеною. Краще вже не починати.
- Але ж ти не винен, що не встиг, - вiдповiв я.
- Винен. Багато часу гайнував. Так завжди буває: гайнуєш його цiлими роками, потiм кинешся - а нiчого не встиг. Нiчого!
- Але ж чотири скульптури завершено.
- Чотири, - погодився Роман. - Та хiба це скульптури, якщо по правдi? Так, розваги... I взагалi запам'ятай: нiколи не буде такого, щоб рiзьбяр або скульптор сказав колись: "Досить. Я зробив усе, що мiг". Завжди здається, що мало. Навiть якщо майстер живе сто рокiв i залишає по собi тисячу витворiв. Отож треба закiнчувати. Сьогоднi нам обiцяв допомогти Орест.
Роман заходився мудрувати над пащею Гени. Менi ж лишався хвiст. Ми вирубували крокодила з чотирьох колод, якi треба буде чимось з'єднати. Та й "шкiра" у Гени ще геть не крокодиляча, отож треба повирiзати на нiй усiлякi, як казав Роман, "бубирцi-горбочки". Ми з матiр'ю мали вiд'їжджати через два днi пiсля Чорногори. I я вирiшив, що, коли не вдасться закiнчити з Романом, працюватиму сам. Тепер я вже смiливiше брався за стамеску, й удари молотком стали впевненiшими (принаймнi так каже Роман). Та й дерево здається м'якiшим, пiддатливiшим. Тепер на ньому лишається такий слiд, який потрiбен менi. А зараз працюється легко ще й тому, що неподалiк походжає туди-сюди Iнга. Просто так походжає, нiби до нас обох їй нема нiякого дiла.
З обiду справдi надiйшов Орест i втрьох ми працювали до темряви. А потiм ще й наступного ранку, бо назавтра Роман мав вiд'їжджати. А коли все було закiнчено, коли крокодил Гена нарештi з'єднав свою голову з хвостом, i шкiра у нього стала не гiршою, нiж у всiх його родичiв у болотах Нiлу...
Коли все це було готове, ми пiдняли над головами стамески й молотки, i закричали вiд захвату. Ми закричали "ура!" i почали витанцьовувати якийсь дивовижний танок. Ми були щасливi, що закiнчили. Що нам все вдалося. I водночас менi було ще й трохи сумно. Я сумував того ж, чого й радiв. Що цiкаву роботу закiнчено. I безстрашний каскадер Роман Чорногора, з яким я так здружився, вiд'їжджає на зйомки. Що менi треба повертатися до свого сонячного мiстечка над Днiстром, залишаючи тут, у Норданi, Чингiса, Iнгу, Вiчного Мисливця та всiх, кого вiдтепер вважав своїми щирими друзями.
Не встигли ми закiнчити свiй танок, як надiйшла директор школи Марiя Панасiвна. Вона була у вiдпустцi й тiльки оце вчора повернулася до Нордана. Вiдлiтаючи на Україну, вона знала, що якийсь студент, родом iз Карпат, взявся створити для школи дерев'яну фiгурку Гномика. Але, як сама зiзналася нам, не сприйняла його прагнення всерйоз. Думала: побавиться рiзцем якусь годину-другу та й покине. Тепер же, побачивши, що шкiльне подвiр'я перетворилося на невеличкий музей просто неба, вона тiльки вражено сплеснула руками i завмерла вiд подиву.
- Невже все це витесали й вирiзьбили ви самi? - запитала вона Романа. Марiя Панасiвна була ще зовсiм молодою. Нiколи в життi не подумав би, що такi можуть бути директорами.
- Чому ж сам? Ось, - обiйняв мене за плечi, - удвох. Молодий талановитий скульптор Валерiй Любич.
- Правда? - усмiхнено глянула на мене. - Ти теж умiєш?
- Та нi. Трохи допомагав.
- Мало того, що вiн талановитий, вiн ще й скромний. I головне - вiдмiнник, - плеснув мене по плечу Роман.
Почувши це, я почервонiв i знiтився. Я ж колись чесно зiзнався йому, що вчуся так собi, на трiєчки з плюсом-мiнусом. Навiщо ж вигадувати? Та ще й у розмовi з директором.
Читать дальше