Богдан Сушинский - Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

Першим через мiсток пiшов Чингiс. Вiн тримався так упевнено, нiби все життя тiльки те й робив, що балансував на колодах над водоспадами. Щоправда, тепер до однiєї з колод було прибито кiлька обв'язаних канатом рейок й утворилося щось схоже на поручень, за якого, в разi потреби, можна було вхопитися. Та не скажу, щоб вiд цього я почувався на "Романовому мiстку" (так уже почали називати його в Норданi) упевненiше. Навiть незважаючи на те, що був тут не один.

- Тобi сподобалася ця хатина? - запитав Чингiс десь посерединi мiстка. Вiн обернувся до мене, й голос його був цiлком спокiйним. Мене це так вразило, що не одразу збагнув, що вiн має на увазi.

- Так, - вiдповiдаю пiсля якоїсь митi вагання. - Але менi важко повiрити, що самотня людина наважилася б перезимувати у нiй. Звичайно, тепер, коли поруч цiле мiсто... Але ранiше мiста не було. I ваше село - Еймон - теж кiлометрiв за шiсть звiдси, за рiчкою.

- Мисливцiв це не турбує. Вони звикли до самотини. До того ж, зимiв'я це недалеке. Iнодi мисливцi зимують за п'ятдесят кiлометрiв вiд найближчої оселi. Або й далi.

- I ти теж наважився б зимувати так?

- Кожен мисливець мрiє про своє власне зимiв'я, - мовив Чингiс уже на тому боцi рiчки, коли ми спускалися зi скелi. - I взагалi, в цьому нема нiчого надзвичайного. Рушниця, побiльше набоїв, хороша собака... Що ще потрiбно? Вiчний Мисливець рiдко бував у селищi. Сам казав, що бiльша частина його життя минула в тайзi.

- Я так не змiг би.

- Це лише здається. Ти ще не вмiєш "говорити" з тайгою, тому й побоюєшся її.

- Що це означає: "говорити з тайгою"?

- Мiй дiд вважає, що коли мисливець добре знає тайгу, то вона розповiсть йому про все, що його цiкавить. Крiм того, мисливець повинен навчитися говорити зi звiром, якого полює, з деревами, з багаттям, бiля якого вiдпочиває.

- I що, так воно й буває насправдi, говорять?

- Звичайно. Колись мене теж дивувала звичка Вiчного Мисливця примовляти до рiчки, до човна, до собаки, рушницi... Вiн здавався менi страшенним диваком. Але згодом я зрозумiв, що дiд звик ставитися до всього, що оточує його, як до живих iстот. От вiн знiмає зi стiни рушницю i каже: "Ну що, давай, старенька, подивимося, що там у тайзi дiється. Давно не навiдувалися туди. Знаю, що без дiла тобi сумно. Але ж i менi не весело. I так весь Еймон вважає, що ми своє вiдходили. Дарма вiн так вважає..." Хiба не дивно?

- Напевне, ходити з ним у тайгу дуже цiкаво?

- Напевне, - зiтхає Чингiс. - В тому-то й рiч, що по-справжньому в тайгу з ним я ще не ходив. Так, блукали неподалiк селища. А хотiлося б на весь мисливський сезон.

Ми увiйшли в смужку тайги, що пролягала мiж хребтом i рiчкою, i Чингiс заходився збирати хмиз. Я зрозумiв, що вiн хоче розпалити в печi, i теж почав запасатися галуззям. Але одразу ж запитав, чи має вiн сiрники. Почувши це, Чингiс поблажливо посмiхнувся.

- У зимiв'ї знайдемо все, що треба.

- Сiрникiв там нема. I взагалi нiчого нема.

- Не може того бути, - впевнено вiдповiв Чингiс. - Якщо там нiчого не лишилося, то в хатi побувала лиха людина. Яку не можна пускати в тайгу.

На щастя я помилився. Щойно ми увiйшли до зимiв'я, Чингiс миттю видобув звiдкись з-за пiчки пiдiржавлену, але ще досить гостру сокиру. Потiм порився у закапелку i видобув невеличкий целофановий пакетик, у якому була пачка сiрникiв, дрiбка солi, шматок пожовклої газети на розтопку i навiть кiлька чорних, майже закам'янiлих сухарiв.

- Ми вiзьмемо не бiльше двох сiрникiв, - сказав Чингiс. - Сiль i сухарi не чiпатимемо. Ними може скористатися лише той, хто прийде сюди голодним пiсля далекої дороги. Незважаючи на те, що поруч мiсто.

- А хто залишив усе це у хатинi?

- Сокиру, мабуть, ще Вiчний Мисливець, Коли зимував тут. А сiль i сухарi - той iз мисливцiв, хто навiдувався останнiм. Такий закон тайги. Iнодi взимку на деревах пiдвiшують невеличкi ящики, в якi кладуть шматки мороженого м'яса, ножi й сiрники. Теж на той випадок, коли хтось потрапить у скруту. Такi склади влаштовують бiля мисливських стежок.

- I нiхто не забирає звiдти м'ясо?

- Нiхто. Такий закон тайги.

Ми, як могли, пiдремонтували пiч i запалили в нiй. Через кiлька хвилин по хатинi почав розвiюватися терпкий запах лiсового вогнища, а разом з ним - i тепло. У вiдчиненi дверi ми бачили тайгу. Свiтило тепле сонце, зеленiла трава, червонiли кущi богульника. Ми сидiли в хатинi бiля самiсiнької печi i вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих i знесилених, вiд палючого морозу, вiд погибелi.

Ми ламали i пiдкидали у вогонь сухе гiлляччя й обмiрковували, як би поводились, якби доля справдi закинула нас далеко в тайгу, i йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тодi, як рятувалися? Власне, все це бiльше цiкавило мене, нiж Чингiса, проте вiн досить охоче фантазував разом зi мною. I, слухаючи його, я щораз бiльше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скiльки всiляких премудрощiв перейняв вiд свого дiда-мисливця, як уважно придивляється до поведiнки старших, запозичаючи їх досвiд. Зрештою, ми однолiтки. Я теж живу на березi рiчки, а навколо нашого мiстечка приднiстровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанiв, якi з ранньої весни до пiзньої осенi пасуть свої отари у степу, до далеких балках? I чи цiкавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?