Анатолій Соломко - Корсетна майстерня пані Марії

— Карточка ще вам знадобиться, — серйозно мовив, коли вона замовкла. — Це добре, що ви її взяли, — у нашій роботі чого не буває. До речі, де ви зупинилися?

— У пана Гладинюка.

— Непогано. Пани філери та й сам підполковник Спиридович і гадки не мають, що красива дама, яка зупинилася в першокласному готелі, е тією людиною, якою може зацікавитись охоронний відділ. Надіюсь, мета приїзду вам відома?

— Звичайно! — ствердно кивнула. — Пробачте, лікарю, хочу запитати вас, — заговорила пошепки, — чи не підслуховує нашу розмову ваша помічниця?

— Ліда?! — здивовано ворухнув кострубатими бровами Луцький. — Що ви, це моя племінниця! При міській лікарні закінчила курси сестер милосердя, і я її забрав до себе. Дружина моя померла кілька років тому, а дітей у нас не було, і Ліда мені як рідна. А звати мене Микола Петрович, ваше ім’я я вже знаю, так що будемо знайомі, — і він галантно вклонився, взяв її руку і поцілував.

— Дуже вам вдячна, Миколо Петровичу.

— Не варто! А тепер до діла, — обличчя лікаря відразу посерйознішало. — Мені казали, що ви знаєтесь на цій справі. Головне — пильність, обережність і винахідливість… Друкарня міститься майже поруч з будинком генерал-губернатора Клейгельса. Так що поліція і філери, так би мовити, там досить часті гості. Нам здається, що шпики пана Спиридовича пронюхали про друкарню, отож треба терміново поміняти приміщення і людей. Ваше завдання — познайомитись з Булавіною, організатором друкарської техніки нашої групи, і найближчим часом налагодити роботу друкарні. Запам’ятайте її адресу: Костянтинівська, 70, будинок належить пану Хрякову, власнику борошномельного заводу. Пароль, — лікар нахилився над кріслом і прошепотів якесь слово. — Повторіть, будь ласка. Добре… До мене звертайтесь тільки у виняткових випадках. Ну, а на зуби, шановна пані, таки не скаржитесь?

— Поки що ні, — посміхнулась у відповідь.

— Це добре. Дорогу знайдете?

— Не турбуйтесь, Миколо Петровичу. Я корінна киянка.

— Ну, вибачайте, і хай вам щастить, — щиро потис їй руку лікар.

Веселий сонячний промінь ковзнув по шибках трамвая, обліпленого різнокольоровими об’явами, й метеликом замерехтів перед обличчям Шульгіної. Трамвай, скрегочучи колесами й часто зупиняючись, біжить собі на Поділ, і Марія, заколисуючись в солодкій дрімоті, поринає в спогади.

Ось вона приїхала в рідний Київ на весняні канікули. І не йде спокійно, а біжить по Трьохсвятительській на улюблену Володимирську гірку. На серці в неї радісно й тривожно. Все тут близьке й рідне. Купила в старенької бабусі проліски. Припала до них обличчям — і відчула ранковий туман над тихими плесами озер на Кончі-Заспі, чисту джерельну свіжість.

А трамвай уже дзвенить і гуркоче Подолом, і назустріч йому летять сонні вузькі вулиці й провулки. Ось він повертає на круг, здригається і поволі стишує хід.

Вона йшла розмитою дощовими водами бруківкою, обабіч якої приліпилися приземкуваті халупи, поминула триповерхову споруду млина, що гуркотів, аж земля двигтіла і шибки лунко бряжчали в ближніх хатах. Біля розчахнутих масивних дубових воріт прип’ялися півтора десятка возів, вантажених лантухами, а під возами, в холодку, ліниво простяглися й байдуже чекали на свою чергу заспані погоничі.

На Костянтинівській, серед добротних будинків, обгороджених високими парканами, що бовваніли, як неприступні фортеці, Шульгіна швидко знайшла потрібний. Повернула декілька разів ручку дзвоника — і перед нею постав у заяложеному і посірілому від пилюки фартуху двірник.

— Добрий день, пане! — привіталась. — Мені потрібна пані Булавіна.

Він зневажливо пожував губами, ковзнув по ній байдужим поглядом, мовчки пропустив у хвіртку й неохоче буркнув:

— Ходіть за мною.

Біля воріт, припнутий цепом до дерев’яної конури, аж захлинався і люто клацав зубами волохатий собацюра.

— Щоб ти сказився, проклятий! — гримнув на нього двірник і вже до Марії: — У цьому флігелі, у другій квартирі. Там побачите.

Шульгіна кивнула, дала на чай. Задоволений двірник веселенько шморгнув носом й почав дякувати.

Невисока симпатична жінка у квітчастому довгому халаті відчинила двері квартири. Якусь хвилину вони з жіночою цікавістю споглядали одна одну… Хвилясте темне волосся, вже посивіле на скронях, гарно спадало на лоба, бліде, худорляве обличчя, на якому вже давно з’явилися зморшки, мало такий овал, такі ще свіжі уста, що просто неможливо було визначити вік господині.