— Бачиш цегляну коробку? — запитував він. — Це консервний завод. Сома у томаті любиш? Так ось тут, на тій он річці, що за станцією, цього лінивого сома у сіті заганяють, а потім уже в томат і в банку!.. А он там, за поворотам, величезний радгосп. Тваринницький!.. Коли в літаку летиш, здається, що хмари з неба вниз спустилися і повзають по землі. А насправді — це білі вівці. Отари овець!
Андрій Микитович їхав у гості до брата.
— Лікарі радять лікуватися, у санаторій їхати, — сказав він. — А я на полювання та на риболовлю більше сподіваюся. Ось і їду…
Я, почувши, що Андрієві Микитовичу треба лікуватися й вухам своїм не повірив. Навіщо, думаю, такому силачеві лікуватися? Адже він миттю упорався з вікном, котре, як казали провідники, «заїло» і вони ніяк не могли його відчинити.
Він помітив моє здивування і сказав:
— Так, зовні ніби все нове, не зносилося ще, а мотор капітального ремонту потребує.
— Який мотор? — здивувався я.
Андрій Микитович поплескав себе по бічній кишені — і я зрозумів, що у нього хворе серце.
— Якщо не вилікуюсь, перекреслять мої бойові погони срібною личкою — і у відставку. А не хочеться мені, Сашуньо, у відставку, дуже не хочеться…
Андрій Микитович заходив по коридору. Кроки у нього раптом стали повільні й важкі-важкі, ніби він на протезах ступав.
Потім він зупинився біля вікна, занурив усі десять пальців у свій густий, хвилястий чуб і почав з усієї сили куйовдити його, ніби сумні думки відгонив.
— А я ж на наступній станції за Білогорськом виходжу, — сказав Андрій Микитович. — Отже, сусідами будемо.
Я дуже зрадів:
— Приходьте до нас у гості! Гаразд? Адже вам, певно, гуляти корисно? І дідусь мій якраз лікар…
Я дістав нарисований мамою план містечка. Там була і дорога, яка вела від станції до дідусевого будиночка. Це мама для мене намалювала, щоб я не заблукав. Андрій Микитович довго роздивлявся план і чомусь усміхався.
— Гаразд, — пообіцяв, — якось нагряну.
Увечері Андрій Микитович дістав із бічної кишені кітеля маленькі, ніби іграшкові, дорожні шахи, і ми почали змагатися. Я не виграв жодної партії. Але Андрій Микитович не пропонував мені фору, не давав ходів назад і довго обмірковував кожний хід. Мені це дуже подобалося, і я програвав з таким радісним виглядом, що Веникові здалеку, мабуть, здавалося, ніби я весь час здобуваю найблискучіші перемоги.
Венику теж захотілося зіграти у шахи. Але я помітив, як Ангеліна Семенівна наступила йому на ногу, він злякано закліпав очима і втупився у книгу.
А вночі я раптом прокинувся через те, що спалахнуло верхнє синє світло. Я розплющив очі і побачив, що Андрій Микитович шукає щось у бічній кишені кітеля, який висів у нього над головою на гнутій алюмінієвій вішалці. Нарешті він витяг з кишені шматочок цукру. Від синьої лампи білосніжний цукор, і срібляста вішалка, і зелений кітель, і обличчя Андрія Микитовича — все здавалося синім.
«Зголоднів він, чи що? — здивувався я. — От дивно: дорослий, а солодке любить. У бойовому кітелі цукор носить!» Але тут я побачив, що Андрій Микитович дістав з-під подушки маленьку пляшечку, почав капати з неї на цукор і ворушити губами — відраховувати краплі. Потім він сховав пляшечку назад під подушку, а цукор поклав у рот — і раптом важко задихав. Я згадав, що так ось приймала ліки моя бабуся, коли у неї, як вона казала, «судини лопалися».
Я звісився з полиці й тільки тепер розгледів, що обличчя у Андрія Микитовича дуже бліде (здалеку мені синя лампа заважала розгледіти), а на лобі виступили великі краплини.
— Андрію Микитовичу, вам погано? — тихенько прошепотів я. — Може, потрібно щось?
— Ні-ні… Нічого не треба, — пошепки відказав він і над силу посміхнувся. — Спи… Адже тобі завтра вставати рано.
Я погасив синю лампу, але довго ще не наважувався заснути: а раптом Андрію Микитовичу стане погано й необхідна буде термінова допомога? Щоб не злипалися очі, я почав дивитися у вікно.
А за вікном повільно прокидався ранок. Низом стелився білий туман, а понад ним — такі ж білі клуби від паровоза. Між цими димками, як на довгому-предовгому екрані, пролітали поля, села, нерівні, ніби в відбитими краями, блакитні блюдця озер…
Так непомітно я й заснув.
Розбудив мене Андрій Микитович. Вигляд у нього був хвацький, обличчя чисто поголене й приємно пахло одеколоном та ще чимось. Мені здалося, що це запах свіжої крижаної води. Адже то тільки кажуть, що вода не має запаху, а насправді має, і навіть дуже приємний.
Читать дальше