Анатолій Алексін - Говорить сьомий поверх

Всі у залі притихли і трохи напружилися. Я теж захвилювався. Не за себе, звісно… За тата.

— Ми запросили сюди наших колишніх хворих, — вів далі голова. — Нехай вони скажуть…

Я пильно огледівся, але не міг відрізнити колишніх хворих від просто здорових.

— А хто тут… хворів? — тихо запитав я сердиту стареньку.

— Ти що, не відрізниш?

— Не відрізню…

— Отож-то й воно! — сказала старенька. Помовчала. А потім губи її трохи розтулилися: так вона, мабуть, посміхалась.

До трибуни закрокував величезний чоловік. Мені здалося, що здоровішої від нього людини в залі не було.

— Це Андрійко… — оповістила старенька. І знову по-своєму посміхнулася.

В усіх кінцях залу теж зашепотіли:

— Андрійко… Андрійко…

— Його тут усі знають? — запитав я стареньку.

— Аякже! Він був зовсім слабий. Зовсім…

Я також знав про цього колишнього татового пацієнта.

«Якби вдалося поставити його на ноги! — говорив тато. — Якби мені вдалося!..» Йому вдалося… Колишній хворий стояв на ногах!

Трибуна була Андрійкові по пояс. Він ухопився за неї обома руками, неначе хотів підняти і підкинути вгору.

— Я працюю! — заявив з трибуни Андрійко. — Я граю в хокей! І це тому, що є на світі такі люди… Є така людина…

Я подивився у президію і зрозумів, про кого йдеться: тата не було видно. Він і до цього сидів там, на сцені, в найостаннішому ряду, а тепер і зовсім пригнувся і сховався за чиєюсь спиною.

І ще двоє колишніх хворих сказали, що завдяки татові вони «вдруге народилися». Я розумів, що їм би не хотілося більше народжуватися з татовою допомогою… Але всі вони дивилися на тата так, немов з ним були пов'язані якісь дуже хороші, радісні спогади. А він, між іншим, їх оперував…

Я сидів і робив усілякі фантастичні припущення. «От якби я вчився лише на самі п'ятірки — чого насправді ніколи в житті не буде! — і мене почали б раптом хвалити на шкільних зборах, багатьом би це не сподобалося. Я впевнений…» А тут усі лікарі, медсестри й нянечки так посміхалися, ніби їм самим за щось дякували. «Чому? — думав я. — Мабуть тому, що вони люблять тата…»

А потім відбувся концерт. А потім були танці… І знову до тата підходили жінки: запрошували його танцювати. І я знову жахливо страждав через те, що мама й бабуся не бачать усього цього.

— Я не вмію танцювати… — вибачався тато. — Запросіть краще Андрійка!

— До нього не протовпишся! — відповіла татові молода жінка в білому халаті, яка того вечора, певно, чергувала й забігла на хвилинку.

До Андрійка й справді було важко пробитися. Він більше за всіх танцював, голосніше за всіх сміявся і розмовляв. Неначе хотів довести самому собі, що все це може…

Тато не принижував мене: він жодного разу не глянув на годинник, не сказав, що вже час додому, бо, мовляв, мені час спати чи робити уроки. Ми пішли у гардероб разом з усіма.

Коли ми спустилися униз і тато вже подав номерок, до нього раптом підбіг захеканий чоловік у білому халаті і щось шепнув на вухо.

— Проведіть, будь ласка, мого сина… — попросив тато чи то Андрійка, чи то сердиту стареньку, чи то когось іще.

Усі погодилися мене проводжати.

— Я залишуся тут… ненадовго, — сказав тато й побіг услід за чоловіком у білому халаті.

— Навіщо він… залишився? — запитав я.

— Для свого діла, — відповіла старенька з прискіпливими очима.

— Для якого… діла?

— Рятуватиме когось…

Я йшов вулицями, які були вже прикрашені до свята, хоча до нього залишалося ще цілих три дні. Колишній хворий тата, Андрійко, йшов поруч. Він так радів різнобарвним вогням, ніби був час, коли він уже не сподівався їх побачити.

Підходячи до нашого будинку, Андрійко також не втримався і сказав:

— А ти схожий на батька! Слово честі… Схожий!

Сказав так, наче нагородив мене.

А я тієї хвилини відчув, що, мабуть, схожий на тата тільки з виду. Чи, як кажуть, зовні… «А щоб бути на нього схожим по-справжньому, — думав я, — мені ще треба… Адже це не так легко — робити інших щасливими!»