Анатолій Алексін: Говорить сьомий поверх

Виявилося, що Ангеліна Семенівна і Веник також їхали у Білогорськ, але якимось «диким способом». Що це означає, я тоді не зрозумів. Мені одразу пригадалася школа і наш математик Герасим Кузьмич, який часто нам говорив: «Задача проста, а ви розв'язуєте її якимось диким способом».

— Ми — дикуни! — сказала Ангеліна Семенівна. — А це, — вона ніжно нахилилася до Веника, — мій маленький дикунчик. Хочу залити його сметаною і молоком.

Я уявив собі, як блідий «витязь», на ймення Веник, борсається у сметані й молоці, пускаючи білі жирні пузирі. Я знову засміявся.

— Ви залишаєте свого сина у чудовому настрої, — заявила Ангеліна Семенівна. — Він серед рідних людей!

Але мама перед тим, як іти, все-таки звернулася до підполковника:

— Ви теж нагляньте, будь ласка, за моїм Сашком. Гаразд?

Підполковник кивнув — і мама перестала сутулитися, ніби у неї гора з плечей звалилась.

Потім вона побажала усім щасливої дороги, поцілувала мене й пішла на перон, до бабусі.

На пероні мама склала долоні рупором і гукнула:

— Не забудь про найголовніше! Не забудь!..

І насварилася на мене пальцем. Підполковник, який теж дивився у вікно, звичайно, нічого не розумів.

А я все зрозумів — і в мене враз зіпсувався настрій.

Тільки-но поїзд рушив, Ангеліна Семенівна одразу ж почала «шефствувати» наді мною.

Перш за все вона попросила, щоб я поступився її Веникові своєю нижньою полицею.

— Він у мене дуже хворобливий хлопчик, йому нагору вилазити важко, — сказала Ангеліна Семенівна.

— Альпінізмом треба займатися, — посміхнувся підполковник, якого звали Андрієм Микитовичем.

— Веник обійдеться без сторонніх порад. У нього є мама! — відрізала Ангеліна Семенівна. Вона взагалі косо позирала на Андрія Микитовича.

А я, звичайно, із задоволенням поступився нижньою полицею, бо ж їхати нагорі значно цікавіше: і на руках можна підтягнутися, і у вікно дивитися зручніше.

Та це був лише початок.

Ангеліна Семенівна дуже точно знала, на якій станції що продаватимуть: де яєчка, де смажених гусей, а де ряжанку і сметану. На першій же великій зупинці вона попросила мене збігати на базар, який був тут же, біля перону.

«І без того вже продуктовий: магазин у вагоні влаштувала! — подумав я, — Куди ж іще?..» Мені дуже хотілося побігати уздовж вагонів, дістатися до паровоза, подивитися станцію, але довелося йти на базар. Сама Ангеліна Семенівна командувала мною через вузьку щілину у вікні: «Он там продають куру! (Вона чомусь курку називала курою.) Запитай, почому кура… Ой, дуже дорого!.. А он там огірки! Запитай, почому… Ні, це неможливо!»

Зрештою я так нічого й не купив. Але Ангеліна Семенівна пояснила мені, що для неї, виявляється, найцікавіше — не купляти, а прицінюватися.

Те ж саме було і на другій великій зупинці. А на третій я вирішив не зіскакувати униз, навмисне відвернувся носом до стінки й тихенько захропів. Та Ангеліна Семенівна одразу ж розштовхала мене. Вона сказала, що спати вдень дуже шкідливо, тому що я не спатиму вночі, а це позначиться на моєму здоров'ї, за яке вона відповідає перед мамою, — отож я повинен зараз же бігти на станцію по ряжанку.

— Ви просто експлуатуєте дитячу працю, — чи то жартома, чи серйозно зауважив Андрій Микитович. — Послали б свого Велика. Йому корисно прогулятися на повітрі — он який блідий!

Ангеліна Семенівна дуже розлютилася.

— Атож, Веник хворобливий хлопчик! — сказала вона так, ніби пишалася його хворобами. — Але зате він відмінник, зате прочитав усю світову літературу! Він навіть мене іноді заганяє на слизьке.

— А за що це «зате» він відмінник? — запитав Андрій Микитович своїм спокійним і ледь-ледь насмішкуватим голосом. — Можна подумати, що самі лише здихляки похвальні грамоти одержують. Ось Сашко, певно, також добре вчиться.

Від цих слів у мене якось неприємно засмоктало у тому самому місці, яке називають «під ложечкою».

— І в мене племінник теж відмінник, — казав далі Андрій Микитович, — а такі гирі піднімає, що мені ніколи не підняти.

— Ну, Веник циркачем бути не збирається! — кинула Ангеліна Семенівна. І сама попленталася на станцію.

Відтоді вона більше не розмовляла з Андрієм Микитовичем.

Та й зі мною теж. До мене вона зверталася лише у найнеобхідніших випадках. Наприклад, говорила: «Мені треба переодягнутися». І ми з Андрієм Микитовичем обидва виходили у коридор.

Він також, як і Ангеліна Семенівна, добре вивчив наш шлях і знав, здавалось, кожну станцію. Та тільки зовсім по-іншому.