Оскар Уайльд - Портрет Доріана Грея

– Заждіть! – вигукнув Доріан Грей, – заждіть! Ви заплутали мене. Я не знаю, що сказати. Я маю щось Вам відповісти, проте не можу знайти слова. Не кажіть нічого. Дайте мені подумати. Точніше, дайте мені спробувати не думати. Він стояв так, з відкритими вустами і вогнем в очах, близько десяти хвилин. Ніби крізь туман, він бачив, що піддається впливу чогось абсолютно нового, проте він відчував, ніби джерело цього впливу знаходилось у нього всередині. Ті кілька слів, які сказав йому друг Безіла, слова, сказані, без сумніву, випадково, і в які лорд Генрі навмисно вклав парадокс, зачепили таємну, не стривожену до того, струну. Проте зараз він відчував, як ця струна вібрує і пробуджує в ньому щось нове.

Подібним чином його бентежила музика. Музика часто його бентежила. Проте музика була незрозуміла. Вона створювала всередині не новий світ, а, скоріше, новий хаос. Слова! Всього на всього слова! Які ж вони були жахливі! Які зрозумілі, живі та жорстокі! Від них не було порятунку. І в той же час у них була якась ледь відчутна магія! Здавалося, вони могли надати форми безформним тілам і несли в собі музику, не менш прекрасну, ніж звук скрипки чи флейти. Просто слова! Чи існувало щось більш реальне, аніж слова?

Так. В його юності були речі, котрих він не розумів. Він зрозумів їх тепер. Раптом, його життя ніби охопило полум’я. Здавалося, він йшов цим полум’ям. Чому ж він не знав цього раніше?

Лорд Генрі дивився на нього з легкою посмішкою. Він точно знав, коли психологія вимагала мовчати. Йому було дуже цікаво. Його вразив раптовий ефект, який справили його слова. Він пригадував книгу, яку прочитав, коли йому було шістнадцять, і яка відкрила йому очі на багато речей, котрих він не знав до того, і йому було цікаво, чи переживав Доріан Грей щось подібне в той момент. Він випустив стрілу наосліп. Невже вона влучила в ціль? Як же захопливо було спостерігати за хлопчиною!

Голуорд, тим часом, малював у своїй сміливій манері, яка надавали картині свіжості і ніжності і яка в будь-якому мистецтві могла з’явитися лише завдяки силі. Він не звертав уваги на тишу.

– Безіле, я втомився стояти, – раптом поскаржився Доріан Грей. – Мені треба піти на вулицю і посидіти в саду. Тут занадто душно.

– Мій любий друже, пробач мене. Коли я малюю, то не можу думати більше ні про що. Але ж ти позував чудово як ніколи. Ти був абсолютно незворушний. І я упіймав бажаний ефект – напіврозтулені вуста й вогонь в очах. Не знаю, що там тобі наговорив Гаррі, але він викликав найчарівніший вираз на твоєму обличчі. Мабуть, він робив тобі компліменти. Тобі не слід вірити жодному його слову.

– Те що він сказав – точно не компліменти. Мабуть, саме тому я йому й не вірю.

– Ви знаєте, що у все це вірите, сказав лорд Генрі, спрямувавши свій ліниво-замріяний погляд на нього. – Я піду з Вами в сад. В майстерні неймовірно спекотно. Безіле, дай нам чогось попити, чогось з льодом і полуницею.

– Звісно, Гаррі. Подзвони в дзвіночок і коли прийде Паркер, я скажу, що вам потрібно. Мені треба попрацювати над фоном, тож я приєднаюся до вас пізніше. Не затримуй Доріана надовго. Я ще ніколи не був у такій чудовій формі, як сьогодні. Це буде мій шедевр. Це вже шедевр.

Лорд Генрі вийшов у садок і знайшов там Доріана Грея, котрий поринув обличчям у квіти бузку і спрагло впивався їхнім ароматом, ніби вином. Він підійшов ближче і поклав руку йому на плече.

– Ви все робите правильно, – сказав він. – Лише відчуття можуть зцілити душу, і лише душа може зцілити відчуття.

Юнак випрямився і відступив на кілька кроків. На ньому не було капелюха, тому листя стривожило його бунтівні кучері і заплутало їхні позолочені кінчики. В його очах читався страх, який відчуває людина, якщо її раптом розбудити. Його ніби висічені з мармуру ніздрі розширились, а прихована напруга вкрала червоний колір його губ і залишила їх тремтіти.

– Саме так, – продовжив лорд Генрі, – у цьому полягає один з найбільших секретів життя – зцілювати душу за допомогою відчуттів і зцілювати відчуття силою душі. Ви дивовижний. Ви знаєте більше, ніж Ви думаєте, але менше, аніж Вам хотілося б.

Доріан Грей насупився і відвернувся. Йому подобався високий, граційний молодий чоловік, котрий стояв перед ним, і він нічого не міг з цим вдіяти. Його романтичне обличчя оливкового кольору з дещо втомленим виразом викликало у Доріана Грея цікавість. У його низькому байдужому голосі було щось захоплююче. Навіть його холодні білі руки несли в собі чарівність. Доки він говорив, вони рухались ніби музика, ніби говорили своєю власною мовою. Але він все більше боявся його і відчував сором за свій страх. Чому незнайомець мав відкрити йому очі на самого себе? Він знав Безіла Голуорда вже кілька місяців, проте дружба з ним не змінювала його. Раптом у його житті з’явився хтось, хто, здається, розкрив перед ним таємницю життя. І все ж, чого ж тут боятися? Він був уже не школяр. Лякатися було безглуздо.