Оскар Уайльд - Портрет Доріана Грея

– Мені піти, містере Грею – запитав він.

– Не треба, лорд Генрі, будь ласка. Я бачу, Безіл в поганому настрої, а я не можу знаходтится поруч з ним у такі моменти. Крім того, я хочу, щоб Ви пояснили, чому мені не варто займатися благодійністю.

– Навіть не знаю, чи варто мені розповідати Вам про це, містере Грей. Це настільки нудна тема, що її доводиться обговорювати серйозно. Проте я точно не піду після того, як Ви попросили мене залишитися. Ти ж насправді не проти, Безіле, чи не так? Ти ж часто говорив, що тобі подобається, коли твій натурщик має з ким побазікати.

Голуорд закусив губу.

– Якщо Доріан так хоче, то, звісна річ, ти мусиш лишитися. Забаганки Доріана – закон для всіх, окрім нього самого.

Лорд Генрі взяв свого капелюха та рукавиці.

– Як би ти не наполягав, Безіле, боюся, я мушу піти. У мене зустріч в Орлеанському клубі. На все добре, містере Грей. Запрошую Вас відвідати мене на Карзон Стріт якось ввечері. Я майже завжди вдома о п’ятій годині. Напишіть мені, коли вирішите прийти. Мені буде шкода не зустрітися з Вами.

– Безіле, – закричав Доріан Грей, – якщо лорд Генрі піде, то я також піду. Від тебе не почути ні слова, доки ти працюєш, а це ж страшенно нудно – стояти на платформі та ще й гарно при цьому виглядати. Попроси його залишитись. Я наполягаю.

– Залишся, Гаррі, Доріан та я будемо твоїми боржниками, – сказав Голуорд, пильно дивлячись на свою картину. – Я дійсно ніколи не розмовляю, та й не слухаю, доки пишу картини, і це, мабуть не стерпно втомлює моїх нещасних натурщиків. Благаю, залишся.

– А як же моя зустріч в Орлеанському клубі?

Художник засміявся.

– Не думаю, що в тебе через це виникнуть складнощі. Сідай, Гаррі. А тепер, Доріане, ставай на платформу. Постарайся не рухатись і не звертати уваги на те, що говорить лорд Генрі. Він дуже погано впливає на всіх своїх друзів окрім, хіба що, мене.

Доріан Грей ступив на платформу з виглядом юного грецького мученика і розчаровано поглянув на лорда Генрі, котрий йому досить сподобався. Він був такий несхожий на Безіла. Вони створювали приємний контраст. І в нього був такий чарівний голос. Через кілька хвилин він звернувся до нього

– Ви справді дуже погано впливаєте на людей, лорде Генрі? Безіл має рацію?

– Не існує такої речі, як поганий вплив. Будь-який вплив – це аморально. Аморально з наукової точки зору.

– Чому ж це?

– Тому що впливати на людину означає віддавати їй власну душу. Ця людина більше не має власних думок і пристрастей. Її чесноти більше не справжні. Її гріхи, якщо все ж таки існує така річ як гріхи, позичені. Вона стає відлунням чужої музики, актором, котрий грає роль, написану не для нього. Сенс життя полягає у самовдосконаленні. Кожен з нас тут для того, щоб повністю зрозуміти власну природу. У наш час, люди бояться самих себе. Вони забули про найголовніший з обов’язків – обов’язок перед самим собою. Звісно, вони милосердні. Вони годують голодних та допомагають нужденним. В той же час, їхні власні душі голодні та безпомічні. Наша раса втратила сміливість. А можливо, її в нас ніколи і не було. Страх перед суспільством, на якому базується мораль і страх перед Богом, який є основою для релігії, – ось дві речі, які керують нами. Проте …

– Поверни голову трішечки праворуч, Доріане, будь хорошим хлопчиком, – сказав художник. Він був заглиблений у свою працю і звернув увагу лише на те, що він раніше ніколи не бачив такого виразу на обличчі юнака.

– Проте, – продовжив лорд Генрі супроводжуючи свій низький голос, що звучав ніби музика, характерним помахом рук, котрий вирізняв його з-поміж інших ще з часів навчання в Ітоні, – я вважаю, що якби хоч одна людина змогла прожити своє життя цілком і повністю, змогла відчути кожне почуття, виразити кожну думку і здійснити кожну мрію, то світ отримав би такий величезний заряд радості, що ми змогли б забути про чуму середньовіччя і повернутися до елліністичного ідеалу, або, можливо, навіть до чогось кращого й багатшого, аніж елліністичний ідеал. Та найсміливіші з нас бояться самих себе. Те, що залишилося в нас від дикунів, відчайдушно намагається вижити попри відмови самим собі, котрі руйнують наші життя. Кожен порив, який ми стримуємо, бродить в нашій голові, отруюючи наш розум. Тіло грішить, і на цьому гріх закінчується, адже дія – це спосіб очищення. Нічого не лишається на потім, окрім згадки про задоволення чи розкоші відчути докори сумління. Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй. Якщо ж опиратися їм, то душу будуть руйнувати бажання того, що вона сама собі заборонила, жага до того що вона за допомогою власних потворних правил оголосила потворним і неправильним. Кажуть, що найвизначніші події трапляються в голові. Так само і гріхи існують в голові, і лише в голові. Та і Ви, містере Грею, у вашій квітучій ніби троянда юності вже відчували пристрасті, які Вас лякали, до Вас приходили думки, що викликали у Вас жах, ви бачили сни, одна лише згадка про котрі змушує Вас червоніти.