Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

А потім до Живчика долетів ще якийсь шум. Так наче щось сичало чи сіялося, наче мжичка.

Хлопець пішов на звуки. Здається, вони долинали з дерикуща, що ріс просто перед ним. Він відхилив гілку, і його зараз же обдало гарячою хвилею сильного жару.

На землі, наполовину вгрузнувши у ґрунт, лежала кам’яна брила. Вона була величезна, кругляста, а її неймовірно яскраве біле сяйво сліпило очі. Трава біля каменя посохла і скрутилась, а навислі над ним кущі звугліли. Живчик глянув скоса на камінь, прикриваючи очі від жару та сліпучого сяйва. Мабуть, це й був отой «метеор», що на його очах упав із корабля на землю. Хлопець озирнувся. І корабель, і команда мали б десь бути поряд.

Пронизливо заверещали місяцівки, чимось потривожені. Живчик ляснув у долоні — птахи полетіли геть. Залягла тиша, і в ній Живчик виразно розрізнив приглушене бурмотіння чиїхось голосів.

Хлопець поповз на звук. Голоси погучнішали. Забачивши високого, кремезного чоловіка з червоним обличчям і густою заплетеною бородою, він гулькнув за обламану гіляку. То був повітряний пірат.

— Краще б нам розшукати решту наших, — сказав пірат товстим тягучим голосом. І реготнув. — Як згадаю мармизу Сліво, коли той стрибнув… Білий, наче м’ясо тріски, а коло зябер аж зелено.

— Він щось замишляв, — сухо озвався у відповідь чийсь пронизливий голос. — Якесь паскудство.

Живчик виважився на руках, аби побачити, хто то говорить.

— Тут ти маєш рацію, Дозорцю, — похмуро мовив бородатий пірат. — Він просто місця собі не знаходив, одколи ми почали гендлювати залізним деревом. А ця грозова буря — чудова нагода поховати всі кінці у воду, або мене звати не Тем Човновод, — він помовчав. — Гадаю, хоч із капітаном усе гаразд.

— На все воля Неба, — озвався голос.

Живчик визирнув знову, але й далі бачив тільки одного з піратів. Для кращого огляду він став на гілку, аж тут — хрусь! — гілка не витримала його ваги.

— Що то було? — прохрипів Тем Човновод. Він обернувся і вп’явся поглядом у сріблясту сутінь.

— Мабуть, звірина бешкетує, — озвався другий пірат.

— А я так не думаю, — повільно мовив Тем Човновод.

Живчик лячно зіщулився. До нього наближалися ледь чутні кроки — хтось скрадався навшпиньки. Живчик звів голову. І просто перед собою уздрів широке, але з тонкими рисами обличчя істоти, на вигляд лише трохи старшої за нього і зовні схожої на ельфа-дубовика. Мабуть, це й був отой Дозорець.

Побачивши Живчика, ельф-дубовик здивовано нахмурився.

— Здається, я тебе не знаю! — промовив він нарешті.

— Щось знайшов? — гукнув Тем Човновод.

Дозорець не зводив із Живчика очей. Його вуха з китичками стали посмикуватись.

— Так, — відказав він тихо.

— І що воно таке?

— Май терпець! — закричав він у відповідь і вхопив Живчика за плече. Шерсть на волороговому хутрі відразу ж наїжачилась і кольнула ельфа в руку. Той заверещав, відсмикнув руку і заходився посмоктувати уколотий палець, не зводячи з Живчика підозріливого погляду.

— Ходи за мною, — наказав він.

— І що ж воно до нас припливло? — зацікавлено поспитав Тем Човновод, коли Дозорець і Живчик постали перед ним.

— Мале цибате казна-що, коли не помиляюсь, — відповів ельф і стис двома вузлуватими пальцями Живчикові руку вище ліктя.

— Хлопче, ти хто?

— Живчик, пане, — відповів хлопець.

— Пара зайвих рук на борту? — підморгнув бородань Дозорцеві. Живчикове тіло пройняв дрож хвилювання.

— Якщо від того «борту» щось іще лишилося, — зауважив Дозорець.

— Чом ні? Лишилося! Наприклад, нижнє вітрило, — сказав Тем Човновод і хрипко засміявся. — Треба тільки пометикувати, до чого б його причепити.

Живчик прокашлявся.

— Мені здається, корабель отам, — показав він праворуч від себе.

Тем Човновод повернувся до нього, нагнувся і наблизив упритул до Живчика своє велике, червоне, волосате обличчя. — А звідки ти це знаєш?

— Я… я бачив, як він падав, — непевно сказав хлопець.

— Тобто ти бачив його? — прогарчав пірат.

— Так, я саме сидів на дереві. Сидів і спостерігав за грозою. І я бачив, як повітряний корабель засмоктав смерч.

— Ти його бачив, — повторив Тем Човновод, цим разом уже не так суворо. Він ляснув у долоні. — Тоді, Живчику, тобі краще б повести туди старого хама-грубіяна. Тобто мене. Нас усіх.

Трохи навмання, трохи покладаючись на щастя, врешті-решт Живчик вивів їх на потрібне місце. Не встигли вони ступити й сотні кроків, як Тем Човновод побачив попереду серед гілляк освітлений місяцем корабельний борт.