Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Вони вийшли на галявину, залиту вишневим сяйвом вечірнього сонця. Під світлом заблищало щось кругле і металеве. Живчик поглянув скоса туди, де панували сутінки. Під спущеними донизу вітами плакучниці стояла невеличка крита балагула. Роздебендя повагом рушила до нього. Живчик бачив, як вона зняла з гака ліхтаря і почепила на гілку, де він тепер висів, легенько погойдуючись.

— Киньмо трохи світла на нашу справу, — хихикнула вона, і заходилася виштовхувати балагулу зі сховку.

Живчик оглянув її візок. На якусь мить здалося, ніби балагула зникла. Хлопець труснув головою. Балагула з’явилася знову.

— Дотепно, га? — озвалася роздебендя. — Я згаяла купу часу, добираючи фарб.

Живчик кивнув головою. Від коліс до дерев’яного каркасу та до шкіри якоїсь тварини, нап’ятої на обручі, аби захистити балагулу від дощу, кожен клаптик візочка був обмальований всіма можливими і неможливими відтінками зеленої та брунатної барв. Для лісу то було просто ідеальне маскування. Живчикові очі спинилися на написові з боку балагули: кумедно закарлючені літери, схожі на покручені листки.

— Так, це я, — сказала роздебендя, облизуючи свої очі. — Там написано «Роздебендя Пасталака. Аптекарка і мудра порадниця». Ну що ж, шукаймо чаю?

Вона скоренько збігла дерев’яними східцями і зникла у балагулі. Живчик бачив знадвору, як усередині вона ставила на вогонь чайник, як сипала в нього якісь оранжеві пластівці.

— Я б запросила тебе всередину… — мовила вона, відірвавшись від посудини. — Тільки тут… — помахом руки вона обвела гармидер у балагулі.

Чого там тільки не було: і позакручувані слоїки, і пляшки з якоюсь бурштиновою рідиною, де плавали нутрощі дрібної звірини, і пуделка та кошики, повні всілякого насіння та листя, лантухи, натоптані горіхами, які розсипалися по долівці. А ще — пінцети, скальпелі, уламки кришталю, терези, сувої паперу та згортки кори. З гаків звисали в’язки засушених трав та квітів, а також ціла низка засушених личинок, були навіть трупи деяких тварин: деревних щурів, дубових мишей, пискунів — це все легенько погойдувалось у балагулі роздебенді, поки та поралася коло чаю.

Живчик терпляче чекав. Зійшов місяць — і притьмом сховався за чорними хмарами. Світло від ліхтаря пояскравішало. Біля дерев’яного оцупка Живчик побачив надряпане на землі зображення серця. Поперек нього лежав прут.

— Ось, мій любий, — почувся голос роздебенді, і вона вийшла з димучою квартою в кожній руці та затиснутою під пахвою бляшанкою. Це все вона поставила на оцупок, мов на стіл.

— Пригощайся зерновими сухариками, — припрохувала вона. — Зараз тільки притягну, на що сісти.

Вона відчепила з-під низу балагули ще два короткі оцупки. Як і решта все, вони так зливалися з довкіллям, що Живчик їх навіть не помітив. Роздебендя плюхнула на один з них.

— А втім, досить про себе, — сказала вона. — Я б могла без кінця роздебендювати про своє життя в Темнолісі, про те, яка я переїжджа сваха, про те, як ніде надовго не затримуюсь, про те, як я готую своє зілля та припарки, як допомагаю скрізь, хоч би де була… Як тобі мій чай?

Живчик, приготувавшись до найгіршого, сьорбнув.

— Він… чудовий, — із подивом озвався хлопець.

— Шкірки дубових яблук, — пояснила роздебендя. — Корисні для нігтів, помічні для серця, незамінні для… — вона закашлялась, і окоріжки заколихалися туди-сюди. — Ці шкірки дозволяють підтримувати форму, якщо ти, звісно, розумієш, що я маю на увазі. А як додати до них іще й меду — як-от зараз — то кращих ліків проти запаморочення годі й бажати, — вона нагнулася до Живчика і стишила голос. — Я, звичайно, не вихваляюся, — мовила вона, — але ніхто не розуміється краще за мене на тому, що живе і росте в лісі.

Живчик промовчав. Йому пригадався блукай-бурмило.

— Я знаюся на їхніх властивостях, — додала вона і зітхнула. — Тамую ними свої болі, — вона сьорбнула чаю. Її окоріжки вигнулися дугою. Одна з них зирила на прут, покладений поперек накресленого серця. — Ось візьмімо, наприклад, оце. Що воно таке, по-твоєму?

— Прут?

— Це — чар-серце, — пояснила роздебендя. — Воно показує мені, якою стежкою йти, — і вона скинула очима на ліс. — Ми ще маємо трохи часу. Якщо ти не проти, я покажу тобі дещо.

Вона поставила прут насеред серця, притиснувши його згори пальцем. Потім заплющила очі, прошепотіла: «Веди мене, серце, куди заманеться» — і прибрала палець. Прут упав.