Марина и Сергей Дяченко - Королівська обіцянка

Про всяк випадок я наздогнала Гарольда і пішла близенько – мало не наступаючи йому на п’яти.

Плавний підйом змінився на досить-таки круті сходи. Вони були подекуди викладені з каменю, а подекуди витесані прямо в скелі. Закінчилося коріння, а також мокриці (я зітхнула з полегшенням). Підземний хід перетворився на коридор без вікон, зі стінами з темно-жовтої цегли. Змінився і запах: тепер пахло, як у шкільній бібліотеці під час ремонту. Мокре вапно, свіже дерево і пилюка, пилюка… Ап-чхи!

Ми зупинилися перед масивними дерев’яними дверима без ручки. Гарольд приклав руку до місця, де на дверях зазвичай буває замок:

– Відчинись…

Я чекала скрипу, але двері розчахнулися в повній тиші. І знову змінився запах: посвіжішало, потягло лісом і морем, трішки димком і ледь-ледь – трояндовою олією.

Ми навшпиньки увійшли до незнайомої кімнати. Я кліпнула, прощаючись із нічним баченням, тут було світло і навіть барвисто – завдяки вітражам, вбудованим у вузькі стрілчасті вікна. Замок Оберона! Коли я йшла з Королівства шість років тому, він і наполовину не був збудований…

Двері так само безшумно зачинилися за нами. Зі зворотного боку їх ховав гобелен: повз руїни, що то тут, то там підіймалися з-під піску, ішов караван. Попереду їхала людина на білому крилатому коні.

Я пригледілась:

– Гарольде! Це ж Оберон! Це ми, Королівство в дорозі, так?

– Зачекай, будь ласка…

Гарольд перевірив, чи щільно зачинилися двері. Я роззирнулася уважніше. Ми стояли в коридорі – довгому, широкому, вигнутому, наче лук. На увігнутій стіні горіли сонячним сяйвом вітражні вікна. Стіна, з якої ми вийшли, була завішана гобеленами, я б чимало віддала, щоб роздивитися їх уважніше!

– Це галерея історії, – Гарольд говорив упівголоса. – Сто вишивальниць трудились сто тижнів. Тільки зараз зовсім немає часу.

– Ну, будь ла-аска, хоч хви-илиночку…

– Послухай, король не знає, що ти тут. Я не хочу, щоб він нас схопив, як змовників. Мені потрібно його підготувати. Ходімо!

Він потягнув мене за руку – коридором ліворуч, потім угору гвинтовими сходами, та так швидко, що у мене запаморочилось у голові. Внутрішня обстановка палацу зливалась у яскраву стрічку картин, скульптур, розкішних тканин, ліпних і кованих прикрас, але скільки б я не крутила головою навсібіч – нічого як слід не могла роздивитися.

Нарешті Гарольд заштовхнув мене в маленьку кімнатку з єдиним, щільно завішеним вікном.

– Зачекай тут. Розвідаю, який настрій у короля. Останнім часом він чомусь часто гнівається…

І він вийшов.

Я огляділась – у кімнатці не було меблів. Двоє дверей – одні навпроти інших – нещільно зачинялися. Я виглянула з-за одних – довгий коридор, тиша. З-за других – сходи, тиша, пахне димом і трояндовою олією. А замок же, мабуть, великий, підеш гуляти – напевне заблукаєш…

Цікаво, де всі? Де слуги, стражники, сторожа, де, зрештою, його милість комендант? Чи в них обідня перерва?

Я підійшла до вікна. Тихцем розсунула парчеві штори; кольорова сонячна смужка лягла мені на обличчя. Я знайшла серед вітражних скелець одне – найпрозоріше і, примружившись, подивилась крізь нього.

Піді мною лежало залите сонцем місто (трішки жовтеньке, бо я дивилася крізь блідо-жовте скло). Черепичні дахи, димарі та флюгери, дерева, вулиці, площі, статуї, мости і над усім цим, як ялинкова прикраса, – срібний купол у формі краплі. Цікаво, що це – храм? Чи палац якогось місцевого багатія?

Я наблизила обличчя до скла і підвелась навшпиньки. Місто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, і я, скільки б не витягувала шию, не могла розгледіти його уповні. Скільки ж там живе люду?

Коли Королівство прийшло сюди – нас було десь зі сто, не більше. Але в перший же день будівництва з’явилися нові люди – сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королівство, щойно вкоренившись на новому місці, тут же притягує до себе нових і нових людей, яким не терпиться з ранку до ночі зводити стіни, кувати залізо, будувати, майструвати, займатися торгівлею! Але одна річ – знати, і зовсім інша – побачити це місто на місці колишньої пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво. Звідкілясь, принаджена сонячним світлом, виповзла муха і стала битися об вітраж, і тоді я спохопилась: де ж Гарольд! Де Оберон?

Я зрозуміла, що можу зустрітися з королем із хвилини на хвилину, – і раптом захвилювалась. У мене з його величністю складні стосунки: з одного боку – він мені як батько (тут Гарольд має рацію). З другого – я його трішечки боюсь… Не тому, звичайно, що він уміє вбивати поглядом (а він уміє), а тому, що мені страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже траплялося…