Марина и Сергей Дяченко - Королівська обіцянка

– Ну, ти чого? – запитала я злякано.

– Нічого, – він дивився крізь пальці на осмілілих качок. – Мені Оберон – як батько. Знаю, що й тобі теж.

Я згадала, як Оберон з’явився на батьківських зборах. Як із шапки, яку він тримав у руках, спадали крапельки – розталі сніжинки…

– Що ж нам робити, Гарольде?

– Я хоч відпочину… – сказав він глухо. – Хоч трохи посиджу спокійно. Поки я тут – там час завмер. Усе завмерло. І принцеси не милуються на себе в дзеркало, і королю не загрожує небезпека… А я так утомився…

Доріжкою повз нас пройшла молода мама з дитиною. Жінка штовхала коляску. Маля – тягло пластмасову гусеницю на коліщатах.

– Гарольде, – сказала я рішуче. – Якщо у вашому світі так багато принцес – чому проблеми із принцами? Га?

– Пояснюю, – у голосі Гарольда мені раптом вчулися інтонації Оберона. – Принцесою вважається кожна дівчина, яка з’явилася босоніж у Королівстві на світанку і пред’явила грамоту, що її батько – правитель далеких земель. Таких «правителів» можуть бути десятки – бо карликові королівства, ні до чого не придатні, народжуються, як гриби, і так само зникають… А дівчата хочуть принца. І Королівство (такі звичаї) зобов’язане їх прийняти.

– Не дуже мудро…

Гарольд зсунув брови:

– Це закон нашого світу. Може, тобі не подобається, що дощ мокрий, а сніг холодний?

– Цілком, – сказала я примирливо. – Прекрасний закон… Гарольде, а де є принци? Де їх можна шукати?

– Король знає. Але не каже. Мені, в усякому разі.

– Чому?

– Бо: «Ми повинні думати про наш народ! Ми повинні думати про майбутнє! Я не можу ризикувати тобою, своїм єдиним магом!»

– Але ж це небезпечно… – сказала я посмутнілим голосом.

– Ліно, – Гарольд уперся долонями в коліна. – Я прийшов… за тобою! Бо… Ну поговори з ним, га? Може, тобі вдасться його вламати?

– Мені? Оберона? – запитала я із сумнівом. І відразу спохопилася: – Ой, я так хочу до Королівства, Гарольде! Я так скучила! Я хочу все побачити… Адже ти зможеш мене перевести, так?

Замок стояв посеред сосен. Ліс обступав його щільно, але й шанобливо – залишаючи навколо вільний простір і пропускаючи сонце у високі стрілчасті вікна. На обрії здіймалися гори із зубчастими вершинами. Зеленіли луги (все це я бачила раніше, все це я пам’ятала, все це мені снилося), крім нового міста із червоними дахами, з брукованими площами й мідними флюгерами на шпилях. Окрім нового порту, де погойдувалися біля причалів гребні й вітрильні судна. Крім річки, досить широкої, що проклала собі русло серед каміння, кореневищ і моху.

– Ланс, – вирвалося у мене.

– Так, – Гарольд кивнув. – Це Ланс.

Море сягало до самого обрію, і всюди на хвилях майоріли різнобарвні вітрила.

Я глибоко вдихнула. Пахло хвоєю й димом. Мені стало спокійно-спокійно: я в Королівстві. Я вдома. Тепер усе буде гаразд.

Ми йшли лісом, таким світлим і барвистим, якого ще жоден казкар не змальовував. Здавалось, дерева позували – прагнули справити на нас якнайкраще враження. Деякі звивались корінням – бажали виглядати зловісними. Інші тяглися догори – дивували стрункістю. На галявинах червоніли полчища мухоморів, а їстівні гриби грались у хованки, ледве-ледве підіймаючи килим опалого листя. Грибникові тут була розкіш…

Ми з Гарольдом ішли пліч-о-пліч, і я то раз по раз починала дихати на повні груди, прагнучи якомога більше ковтнути свіжого лісового повітря, то завмирала, не сміючи навіть дихнути. Ліс потріскував, хитав гіллям, шепотівся – неначе кожне дерево проводжало нас цікавими очима. Щось метнулося по стовбуру – білка? Я роззявила рота: руде шерстисте створіннячко в синіх штанях з прорізом для хвоста ковзнуло за дверцята, що прикривали вхід до дупла, і звідти вп’ялося в нас розумним настороженим поглядом.

Я пригадала слова Оберона про те, що в молодому Королівстві купа чудес на кожному кроці. Цікаво, кого ще можна зустріти у цьому лісі?!

Щось просвистіло біля вуха. Комаха, схожа на великого коника-стрибунця, з льоту зачепилася за гілку, повисла вниз головою і… скорчила мені гримаску. Я витріщила очі:

– Гарольде!

– Що?

Мій друг навіть голови не повернув: ішов попереду та думав про своє, і це мене дуже непокоїло.

– Що з тобою?

– Послухай, Лінко… Я ж зовсім не знаю, що на це скаже його величність. Тобто він завжди радий тебе бачити, але, може, він вирішить… що ми надто сваволимо, га?

– Тобто нехай спокійнісінько гине, а ми й за холодну воду не візьмемося?