Марина и Сергей Дяченко - Королівська обіцянка

– Гарольде… це точно ти?

Він міг би не відповідати. За час, що ми провели в сідлі пліч-о-пліч, я встигла вивчити всі одміни його обличчя.

– Лінко… а ти зовсім не змінилася.

– От іще, – я відсторонилася. – Я, між іншим, виросла на вісім сантиметрів, а це… Стривай, Гарольде. Зачекай…

Здогад був таким страшним, що в мене оніміли щоки.

– Гарольде! Скільки років минуло в Королівстві?!

Він потупив очі:

– Шість…

– Скільки?!

Усе зрозуміло. Коли ми востаннє бачилися, Гарольду було сімнадцять, і я вважала його старшим братом. А отже, тепер йому…

Але ж річ не тільки в тім!

– Гарольде! А його величність?…

Він зрозумів з півслова і поспішив мене заспокоїти:

– Здоровий. Не бійся.

– А принцеси? Принцеси, тобто сестри-охоронниці! Вийшли заміж?

– Ні.

Я сіла на лавку. Гарольд примостився поряд. (Макс Овчинін стояв кроків за десять і дивився отетеріло, але зараз мені було не до нього.)

Одного разу, рятуючи Королівство від загибелі, король Оберон дав обіцянку: кожна з п’яти принцес, які були нареченими його сина, вийде заміж за принца, і станеться це раніше, ніж на скронях у кожної з них проб’ється перша сива волосинка. (Запорукою його королівської обіцянки стало життя короля!) Коли я вирушала додому, принцеси й не думали сивіти – вони ж бо були лише на кілька років старші за мене. І от тобі й маєш – у нас минуло десь чотири місяці, а у них, виявляється, спливло уже шість років!

– Чому ви не сказали мені, що в Королівстві час лине швидше?

– Та я й сам не знав, – сказав Гарольд із досадою. – Досі ж ніколи такого не було, щоб людина з вашого світу довгенько жила у нас, а потім поверталася…

Я розглядала його з дивним відчуттям. Усе-таки він був надто дорослий. І одягнений несхоже: сорочка картатенька навипуск, світла вітрівка (не вельми чиста), джинси, розтоптані кросівки… (Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмі мага!)

– А Оберон знав?

– А ти гадаєш, він залишив би тебе без єдиної звісточки аж на шість років?

– Так, – я прикусила губу. – І що ж, за цей час він не знайшов хоч одного принца?

Гарольд опустив голову:

– Він шукав. Але ж у нього – жодної вільної хвилинки. То дракон унадився посіви палити. Там пірати напали на узбережжя. Там купці завищують ціни… Він, звичайно, посилав гінців туди-сюди, але всі повернулися ні з чим.

– Що, зовсім-зовсім немає принців?!

– Ну, панікувати поки ранувато, – сказав Гарольд без особливої впевненості. – Знаєш… Ходім-но до лісу чи кудись інде. Тут такий сморід…

Я потягнула носом, але нічого не відчула.

– Звідки смердить?

– З вулиці. Від цих, що їздять.

– А-а, вихлопні гази… Ходімо до мене додому. Я кватирку зачиню.

– Ні, – Гарольд рішуче похитав головою. – Мені такий дім не подобається, вибач. Тут є поблизу дерева.

– Парк?

– Ну, так. Ходімо. Погода гарна.

– Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пішли.

На виході з двору мене наздогнав Макс.

– Ліно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.

Я підійшла:

– Чого тобі?

Макс нервував:

– Хто це?

– Мій друг.

– Куди ти з ним ідеш?

– А тобі що?

– Ліно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче він убивця! Це дорослий мужик, навіщо ти йому потрібна?!

Я примружила очі:

– Ти мене що, виховувати зібрався?

– З глузду з’їхала… – сказав Макс вражено. – Звідки ти його знаєш?

– Я з ним билася пліч-о-пліч, – сказала я сухо. – Він мені не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, і він таке бачив, від чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пішла – можеш заздалегідь справляти поминки, він тобі голову зітне… Втямив?

Я пішла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?

Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, і думки мої переметнулися на інше.

– Ну, розповідай швидше, як там усі? Як наші?

Я називала жителів Королівства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсім недавно я, як маг дороги, захищала їх, допомагала вибиратися з халеп, лікувала, ділилася своєю силою й навіть одного разу зварила у великому казані кашу. (Щоправда, каша трішечки підгоріла.)

– Чудово… Ти зараз Королівство не впізнаєш. Народу наїхало – тисячі! Місто, крамниці, майстерні, навіть цирк свій на околиці є. Циркачі не хочуть від’їжджати – у вас, кажуть, весело, люди щедрі й уміють дивуватися…

Я згадала, що казав мені колись Оберон. Там, де люди вміють дивуватися, є місце для чарів. Там розквітає тонкий світ – чарівна оболонка звичних предметів.