Диана Джонс - Будинок безлічі шляхів

— Так і є, — сказала його мати. — Чарівник Хаул уже її знайшов.

— Он як, — промовив Пітер. Він виглядав дуже пригніченим. Але раптом зрадів: — Отже, я сотворив заклинання, яке спрацювало!

Усі подивилися на діру, яка потрохи затягувалася. Зараз на неї вже поволі наповзали шпалери, але було зрозуміло, що стіна навколо діри вже не буде такою, як доти. Вона виглядала мокрою і поморщеною.

— Упевнена, що це для вас — велика радість, молодий чоловіче, — в’їдливо докинула принцеса Хільда. Пітер зачудовано подивився на неї, явно не розуміючи, хто це.

Пітерова мати зітхнула:

— Пітере, це Її Високість принцеса Хільда Верхньонорландська. Може, ти був би такий люб’язний встати і вклонитися їй та її батькові, королю. Як-не-як, а вони наші близькі родичі.

— Як це? — запитав Пітер, але тим не менш схопився на ноги і дуже чемно вклонився.

— Мій син, Пітер, — церемонно сказала відьма, — який є найімовірнішим спадкоємцем вашого престолу, сір.

— Радий з тобою зустрітися, хлопче, — мовив король. — Якось воно все дуже заплутано. Чи хтось міг би мені це пояснити?

— Я поясню, сір, — сказала відьма.

— Може, нам варто сісти, — запропонувала принцеса. — Сіме, будьте ласкаві, приберіть ці… е-е… гм… цих двох дохлих кролів.

— Добре, мем, — сказав Сім.

Він поспішно почовгав і підібрав обидва трупики. Йому так кортіло почути, що саме відьма збирається сказати, що Чарліна не сумнівалася: Сім просто викинув обох кролів одразу за дверима. Коли він повернувся в кімнату, всі вже порозсідалися на розкішних, хоч і вицвілих диванах, крім дідуся Вільяма, який втомлено відкинувся на подушки, і Тіммінза, який вмостився на подушці біля вуха дідуся Вільяма. Кальцифер повернувся в камін. Софі взяла Моргана на коліна, той негайно встромив до рота палець і заснув. А чарівник Хаул нарешті віддав Приблуду Чарліні, причому з такою сліпучо-вибачливою усмішкою, що Чарліна аж знітилася.

«Дорослим він мені подобається набагато більше, — подумала вона. — Не дивно, що Софі так дратував той Блим!»

Тим часом Приблуда писнула, піднялася на задні лапки, передніми сперлася на Чарлінині окуляри, які висіли на ланцюжку, і витяглася, щоб лизнути дівчину в підборіддя. Чарліна лагідно посмикала Приблуду за вуха і пригладила розтріпану шерсть на її маківці, слухаючи тим часом те, що збиралася сказати Пітерова мати.

— Як вам, мабуть, відомо, — сказала відьма, — я вийшла заміж за свого кузена Ганса Ніколаса, який на той момент був третім у лінії успадкування престолу Верхньої Норландії. Сама я була п’ятою, але як жінка не могла претендувати на престол, до того ж єдина у світі річ, якої я по-справжньому прагнула, — це стати відьмою. Ганса королівський престол теж не цікавив. Він обожнював лазити по горах, любив відкривати печери і нові проходи серед льодовиків. Ми були цілком задоволені, що залишили нашого кузена Людовіка спадкоємцем престолу. Жодному з нас він не подобався, а Ганс завжди говорив, що Людовік — найбільш егоїстична і позбавлена почуттів особа, яку він будь-коли знав. Проте ми вважали, що якщо усунемося і не станемо виявляти зацікавлення престолом, Людовік нас не турбуватиме. Тож ми переїхали в Білогорію, де я зайняла посаду відьми, Ганс став провідником у горах, і ми були цілком щасливі до самого Пітерового народження. Саме тоді нам з усією жахливою ясністю стало зрозуміло, що інші наші кузени мруть як мухи. І то не просто мруть, а звинувачені у різноманітних пороках, які начебто і стали причиною їхньої смерті. Коли моя кузена Ізолла Матильда, найдобродушніша і найлюб’язніша з дівчат, була вбита начебто при спробі когось вбити, Ганс висловив переконання, що за цим стоїть Людовік: «Він систематично вбиває всіх інших спадкоємців престолу, — сказав він мені, — а до того ж очорнює нас усіх». Я страшенно боялася за Ганса і за Пітера. На той час Ганс був наступним спадкоємцем після Людовіка, а Пітер — після Ганса. Тож я взяла свою мітлу, прив’язала Пітера собі за спину і полетіла в Інгарію проконсультуватися в пані Пентстеммон, у якої свого часу вчилася відьомства. Наскільки мені відомо, — тут відьма обернулася до Хаула, — ви теж вчилися в неї, чарівниче Хауле.

Хаул подарував їй свою сліпучу усмішку:

— Це було набагато пізніше. Я був останнім з її учнів.

— Тоді ви знаєте, що вона — найкраща, — сказала Білогорська відьма. — Так?

Хаул кивнув.

— Якщо вона вам щось казала, цьому можна було вірити, — вела далі відьма. — Вона ніколи не помилялася.