Диана Джонс - Будинок безлічі шляхів

— Не думаю, що тобі доведеться доглядати за садом, — безтурботно мовила тітонька Семпронія.

«Залишається сподіватися, що ні», — подумала Чарліна.

— Я впевнена, що у дідуся Вільяма працює садівник, — додала тітонька Семпронія.

— Сподіваюся, що так, — сказала Чарліна.

Усі її відомості про сади походили із дворика за домом сім’ї Бейкер, де росли одна велика шовковиця і один трояндовий кущ, та ще з ящичків під вікнами, де її мати вирощувала в’юнку червону декоративну квасольку. Чарліна знала, що під рослинами — земля, а в землі — черв’яки. Її пересмикнуло.

Тітонька Семпронія жваво погримотіла калаталом у коричневі двері, а тоді штовхнула їх і зайшла досередини, гукаючи:

— Агов! Я привела вам Чарліну!

— Велике тобі спасибі, — відповів дідусь Вільям.

Парадні двері вели просто в затхлу вітальню, де у старомодному кріслі мишастого кольору сидів дідусь Вільям. Біля його ніг примістилася величезна шкіряна валіза, ніби він от‑от збирався кудись вирушити.

— Радий тебе бачити, моя люба, — привітав він Чарліну.

— Доброго дня, сер, — чемно відповіла Чарліна.

Продовженню розмови завадила тітонька Семпронія, яка сказала:

— Отож добре, я вас люблю-обіймаю — і вас залишаю. Пакунки поклади осюди, — останні слова тітоньки були звернені до кучера.

Кучер слухняно кинув пакунки відразу за вхідними дверима і вийшов. Тітонька Семпронія прошаруділа шовками услід за ним, кинувши на прощання:

— Бувайте, всього найкращого!

Вхідні двері зі стуком зачинилися. Чарліна і дідусь Вільям залишилися і почали вивчати одне одного.

Дідусь Вільям виявився невисоким на зріст і майже цілком лисим, якщо не рахувати кількох кучериків тонкого сріблястого волосся, що обрамлювало його куполоподібний череп. Сидів він, зігнувшись у три погибелі, з чого Чарліна зробила висновок, що йому дошкуляє сильний біль. Трохи здивовано вона усвідомила, що співчуває йому, хоча була би вдячна, якби дідусь Вільям не дивився на неї таким чіпким поглядом, під яким вона чомусь починала почуватися винною. Нижні повіки дідуся Вільяма не прилягали до його втомлених очей, через що було видно їх поверхню і прожилки — цілком червоні, немовби налиті кров’ю. Крові Чарліна не любила майже так само, як і черв’яків.

— Що ж, ти справляєш враження дуже високої та компетентної на вигляд дівчини, — порушив мовчанку дідусь Вільям. — Я сказав би, що руде волосся — хороший знак. Дуже добре. То як гадаєш — зумієш тут дати раду з усім, поки мене не буде? Боюся, в мене в будинку невеликий розгардіяш.

— Думаю, зумію, — відповіла Чарліна. Як на її смак, ця затхла кімната виглядала цілком прибраною. — А чи могли б ви мені сказати, що саме доведеться робити?

«Зрештою, сподіваюся, я не затримаюся тут надовго, — додала вона подумки. — Як тільки король відповість на мого листа…»

— А, та це звичайна хатня робота, — відповів дідусь Вільям, — авжеж, тільки чарівна. Так-так, переважно чарівна. А оскільки я не знав напевне, якого рівня вмінь ти досягла в чарах, то вжив деяких заходів…

«Який жах! — вражено подумала Чарліна. — Він думає, що я знаюся на чарах!»

Вона спробувала перебити дідуся Вільяма, щоб усе йому пояснити, однак їм обом не дали вимовити ні слова. Вхідні двері з тріскотом відчинилися, і до кімнати тихесенько зайшла процесія високих-височенних ельфів. Усі вони були, як і годиться медикам, у білому вбранні, а їхні прекрасні обличчя були позбавлені будь-якого виразу. Чарліна мовчки дивилася на них, цілком приголомшена їхньою красою, їхнім зростом, їхньою байдужістю, а понад усе — їхнім цілковитим мовчанням. Один із них обережно відсторонив її, тож вона так і стояла трохи осторонь — заціпеніла і збентежена, спостерігаючи, як ельфи стовпилися навколо дідуся Вільяма, нахиливши над ним свої дивовижно прекрасні голови. Чарліна не мала уявлення, що саме вони роблять, але вже наступної миті дідусь Вільям виявився вбраним у білий халат, і ельфи підняли його з крісла. До його голови кріпилося щось, що віддалено нагадувало три червоні яблука. Наскільки Чарліні було видно, дідусь спав.

— Е-е… а ви не забули його валізу? — запитала вона, коли його вже несли до дверей.

— Вона не потрібна, — відповів один із ельфів, притримуючи двері, щоби решті було легше пронести дідуся Вільяма.

І ось вони вже йдуть доріжкою до хвіртки. Чарліна кинулася до відчинених дверей і гукнула ельфам услід:

— А на скільки часу ви його забираєте?