Володимир Владко - Нащадки скіфів

Так от, про печеру доводиться сказати окремо, хоча б тому, що вона і розмови про неї спричинилися до великої зацікавленості археологією, яка несподівано з явилася не тільки у Артема, а й у Ліди. Що ж то за печера?

На узгір’ї Гострого бугра, серед високого бур’яну, можна було помітити напівзарослий отвір темного підземного ходу. Старі люди казали, що тут колись переховувалися розбійники. Але за розповідями виходило, що то було дуже давно, з тих часів печеру майже завалило, і навіть діти, що любили гратись у відважних партизанів, рідко насмілювалися заходити сюди.

В перші ж дні по приїзді Дмитро Борисович дослідив печеру. Нічого цікавого він не знайшов, за винятком двох виходів жил мідної руди.

Але Артемові пощастило зустрітися з старезним дідом, який уже ледве чув, і довідатися від нього, що в цій самій печері колись його, дідів, батько знайшов кілька стародавніх речей — в тому числі зброю і ще щось. Де поділися потім ті знахідки, дід не знав. Зникли десь — от і все. Проте для Дмитра Борисовича, який зацікавлено вислухав те повідомлення, це було далеко не все. З досвіду він знав, що дуже часто отакі немов незначні, дрібні знахідки приводять потім до великих археологічних відкриттів, якщо натрапити на правильний шлях пошуків. Він охоче розповів про такі відкриття юнакові. Саме з цього і розпочалося гріхопадіння Артема як геолога. Він захоплено слухав барвисті розповіді Дмитра Борисовича, безнастанно дивуючись: адже раніше йому ніколи й на думку не спадало, що археологія — така цікава наука!

— Це тому, юначе, що ви ніколи не стикалися близько в практичною роботою археолога, — посміхався собі у вуса Дмитро Борисович, бачачи, як палають великі чорні очі Артема.

Вечорами Артем і Ліда запалювали багаття. Було приємно, коли всі четверо сідали навколо вогню під величним дахом зоряного неба, коли все навкруги здавалося таким таємничим і темрява дедалі ближче підступала з усіх боків до палаючого гілля. Підкоряючись наполегливим проханням Артема, Дмитро Борисович починав розповідь про діла сивої давнини — так мальовниче, ніби він сам був свідком тих далеких подій. Навіть Іван Семенович слухав археолога уважно, хоча при нагоді й кепкував з захоплення своїх молодих співробітників “мертвою наукою”. Справді, Дмитро Борисович, який пристрасно любив археологію, зумів запалити любов до неї і в своїх слухачів.

Перед очима Ліди і Артема виникали дивні картини давно минулого життя, що вирувало колись у цих краях. Племена стародавніх скіфів, сармати, греки, перси проходили перед ними. Великі й могутні народи з’являлися на історичній арені, воювали з своїми сусідами, перемагали в кровопролитних боях або зазнавали жорстокої поразки… Червоні язики полум’я звивалися над багаттям, спліталися з чорним димом… Артем слухав археолога, поклавши голову на руки й не зводячи очей з багаття. І йому здавалося, що він не тільки чує голос Дмитра Борисовича, а й бачить героїв оповідань ученого.

Найбільше подобалося юнакові слухати розповіді Дмитра Борисовича про стародавніх скіфів. Таємничий народ, скупчення різних племен, які поступово розвивалися, переходячи від нижчої стадії розвитку до вищої, кочівники, мисливці, землероби, — вкрай зацікавили Артема. Народ, який не залишив по собі ніяких письмових пам’яток, про який можна було дещо довідатися тільки з окремих творів стародавніх грецьких або деяких римських істориків та з археологічних розкопок могил, порослих густою травою, — захопив Артема своєю дивною долею. З Південного Сибіру та Казахстану в Аральських степах скіфські племена змішалися з спорідненими народами й перекочували у Причорномор’я, на Україну. Потім їх вибили з тих степів у Крим, Малу Азію й Балкани кочівники-сармати. Частина скіфів, можливо, більша, змішалася з прихідцями й влилася в їхній склад, формуючи перших праслов’ян на терені сучасної України… Перші праслов’яни, наші предки! Як це було романтично!

Отак студент-геолог несподівано для самого себе раптом захопився археологією. І тепер, як уже знає читач, трапилася така чорна зрада з боку Дмитра Борисовича і Ліди! Артем розсердився. Читач пам’ятає, напевне, також, що Артем вирішив щось зробити — наперекір усім. Що саме?

Зараз ми про це дізнаємось.

У неділю можна було, звісно, поспати довше. Так завжди Артем думав, так і робив. Але сьогодні він підвівся раніше ніж звичайно. Нишком одягнувшися, щоб не розбудити Івана Семеновича, разом з яким він жив, узяв свою карбідку, кирку й інші речі.