Володимир Владко - Нащадки скіфів

Кілька воїнів Варкана, що досі охороняли підступи до скель, нерішуче озирнулися. Вони дивилися на нерухоме тіло Варкана і перемовлялися між собою. Нарешті, вони зібрали зброю і, пригинаючись, швидко побігли до того місця, де раніше прив’язані були коні. Один з воїнів, обернувшись, покликав рукою чужинців: ідіть, мовляв, і ви за нами!

Артем, вагаючись, дивився їм услід: а й справді, може, краще було б спробувати відступати, поки ще є час?.. Але Іван Семенович поклав руку йому на плече:

— Недоцільно, друже мій Артеме, — мовив він, очевидно, зрозумівши думки юнака. — Припустимо навіть, що нам пощастило б утекти звідси, хоч коней і захопили віщуни. Ну, а далі що буде? Це ж значить дати віщунам і старшинам можливість захопити наші позиції і тим посилити їхню оборону від повстанців? Хіба ми маємо право піти на таке?

— Звісно, ні. Це було б зрадою з нашого боку, — відповів Артем. — Та й куди нам довелося б подаватися потім, у ліс? Варкана немає з нами…

— Так от, — вів далі Іван Семенович, — нам треба затримати тут воїнів старшин і віщунів, затримати їх разом з Дорбатаєм і Гартаком, щоб дати можливість повстанцям остаточно розчавити ворогів. Це наш обов’язок перед пам’яттю хороброго і мужнього Варкана.

— Так, Іване Семеновичу! — щиро вигукнув Артем.

— Повстанці женуть віщунів і старшин сюди. Гаразд. Вони вже майже притиснули їх до підніжжя. Настав час, коли ми повинні допомогти нашим друзям, які дали нам змогу звільнитися з лап Дорбатая і Гартака… І разом з тим, ми, роблячи це, і самі остаточно звільнимося.

Своїми зіркими очима геолог ще раз обдивився навколишню місцевість.

— Думаю, що з хвилини на хвилину почнеться рішучий штурм. Віщунам і старшинам нічого більше не лишається, — підкреслив Іван Семенович, беручи в руки сумку. — Так. Напасти вони можуть тільки звідси й звідси, — показав він два напрямки. — Я беру на себе оцю точку. А ви, Артеме, беріть оцю. Гаразд. А тепер, дорогий мій, давайте спокійно закуримо. І майте на увазі: щоб у вас була в запасі ще одна цигарка. Настав час вжити нашу єдину зброю!

Майданчик серед скель, на якому засіли мандрівники, був завдовжки всього метрів п’ятнадцять. Уся група скупчилася на одному його краю, де високі скелі утворювали щось подібне до своєрідної колиски з крутими кам’яними стінами. За невисокою стіною, яку являв собою гребінь довгої скелі, була круча, під якою юрмилися вороги. Позаду височіло неприступне кам’яне урвище.

Єдиний шлях відступу звідси, на який раніше сподівався Артем, було відрізано. Коней, приготованих для поранених, захопили вороги. Можливо, так само захопили вони й кількох бійців Варкана, що пішли з майданчика, намагаючись пробитися боковим спуском. Втім, це лишалося невідомим.

Віщуни знизу все ще нападали. Очевидно, вони готувалися, розподіляли сили. Але як би там не було, ця передишка була тільки на користь чужинцям, які стежили згори за ходом воєнних дій. І з того, що вони бачили, можна було зробити певні висновки.

Бій далеко ще не закінчився. Раніше здавалося, що головні сили віщунів і старшин майже розбиті, притиснуті До урвища. Ні, насправді це було не так! Мабуть, змінило справу те, що свого часу бійці Варканового загону надто захопились і в навальному натискові проскочили далі, ніж було розраховано. Тим самим вони дали ворогам можливість вийти з безнадійного для них кола, коли з одного боку їх били б повсталі невільники, аз другого — бійці Варкана. А потім, коли загін Варкана хотів, зрозумівши помилку, знову розгорнутися и натиснути на віщунів — ті вже зібралися з духом, перегрупувалися й відступили спочатку до могили Сколота, а потім до гайка в напрямі до урвища. Несподіваність нападу, на яку так розраховував Роніс, не дала бажаних наслідків!

Тепер згори було добре видно, як шалено захищалися проти повстанців віщуни й старшини з своїми воїнами. Так, вони встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо розуміли, що інакше загинуть. А повстанці тіснили їх, хоча віщуни й воїни старшин були краще озброєні: вороги не могли протистояти полум’яній ненависті повсталих невільників, які припиняли боротьбу тільки тоді, коли вмирали, коли їх вже не слухалися скривавлені, поранені руки. То був страшний бій не на життя, а на смерть. І цілком зрозуміло, чому Дорбатай, Гартак і їхні знатні наближені ухилилися від загального бою, а скупчилися в супроводі кількох десятків жерців тут, під скелями. Поки ще бій не дійшов сюди — і тут можна було відсиджуватися, сподіваючись, що досвідчені воїни спроможуться відбити натиск повстанців…