Володимир Владко - Нащадки скіфів

— Гак, — коротко ствердив Варкан.

— Тоді бувайте. Ми, мабуть, не побачимося з вами,

друзі, аж до самої справи. — І, наче щось згадавши, він обернувся до Артема і Дмитра Борисовича. Потім вітально підніс руку і зник за деревами.

Кілька хвилин біля вогнища панувало мовчання. Вогнище потроху згасало, звідусіль насувалися густі нічні тіні, ще глибші після мерехтливого світла багаття. Ледве чутний вітрець пробігав по густій і високій траві. Галявину, де сиділи друзі, огортав морок. Артем підвів голову й задумливо подивився вгору.

Холодні вогкі хмари низько пливли над землею, над лісом. Верхівки дерев наче щось тривожно шепотіли неспокійним шелестом листя. Ось одна з хмар мов спустилася ще нижче, вона повільно посувалася на захід. Артем мовчки стежив за тією хмаркою кілька секунд. Він думав: може і Ліда так само цієї хвилини дивиться на небо з свого червоного воза, бачить оцю темну хмару, обриси якої ледве вгадуються в нічному небі, стежить за її повільним рухом?..

Ліда, Ліда, як хотілося б Артемові почути зараз її то лагідний, то насмішкуватий веселий голос, побачити її зеленуваті очі, якими вона може заглядати, здається, прямо в душу, відчути дотик її теплої руки — так, як клала вона ту руку іноді на плече юнака, коли просила його зробити щось для неї. І чого тільки не виконав би він для неї, для милої, такої далекої і такої близької серцю дівчини, — тільки б настав скоріше, скоріше той щасливий, Довгожданий час, коли вони знову зустрінуться.

Звідси, з верхівок невисоких скель біля підніжжя кам’яного урвища, все було видно чудово. І загальна відстань до місця, де розгорталися події, не перевищувала кілометра, в цьому Артем був певен. Разом з тим спостерігачі лишалися непомітними для тих, хто був унизу: їх надійно ховали скелі. Хоча, коли б і не було цього, все одно скіфи внизу, заклопотані своїми справами, навряд чи помітили б когось. У них не було часу розглядати околиці. Чисте прозоре повітря не лише відкривало для очей спостерігачів кожну деталь надзвичайного видовища, а й доносило до них усе, що діялося внизу. До Артема ясно долинала молитовна журлива пісня віщунів, що не замовкала вже кілька годин. Урочистий обряд пишного похорону старого вождя був дуже складний.

З самого ранку юнак разом з Дмитром Борисовичем і Варканом лежали тут на скелях, дивилися, слухали, чекали. Позаду розташувався напоготові весь загін, у якому налічувалося тепер понад півтораста добре озброєних молодих воїнів і мисливців. Було вирішено, що Роніс подасть умовний сигнал. Час того сигналу залежав од того, коли ватажкові невільників пощастить зібрати свої сили так, щоб ударити на воїнів Дорбатая і старшин з тилу. А тоді до них одразу приєднаються мисливці і скотарі, що також напоготові. І вже після того буде нанесено вирішальний удар звідси, зі скель, який здійснять воїни Варкана. Загальний план повстання, який розробили обидва ватажки, Роніс і Варкан, було складено бездоганно. Лишалося тільки так само бездоганно й виконати його.

І тільки одна людина на скелях думала зараз не про напад, не про бій з воїнами Дорбатая і Гартака, а про зовсім інші речі. То був, звичайно, Дмитро Борисович! Запальний археолог забув про свою бойову сокиру, вмінням володіти якою він досі так пишався, забув узагалі, що збирався брати участь — і навіть безпосередньо, як висловлювався він сам! — у наступних діях. Вся його увага, увесь він, — і серцем, і душею, — був там, унизу, де відбувалися сцени, дивлячись на які він мало не плакав з досади: ну як так вийшло, що він загубив у сталактитовій печері свій фотоапарат!.. Це ж просто злочин — не зафіксувати на фотознімках усе, що йому пощастило бачити, а лишити тільки туманні спогади в пам’яті!..

Поховання скіфського вождя, справжнє поховання за всіма священними звичаями племені! Це видовище було неповторним для археолога, який ніколи в житті не міг мріяти про щось подібне… І Дмитро Борисович не відривав погляду від того, що відкривалося перед його очима.

Артем, як відомо, не був археолог. Але, правду сказати, і його захопило це незвичайне, барвисте видовище. Похорон відбувався на великому майдані, з одного боку якого височіли скелі. З другого боку його замикала широкою сріблястою дугою спокійна річка. Це, на думку скіфів, і був легендарний Борисфенес. Та Дмитро Борисович роз’яснив Артемові: