Павло Мисько - Ерпіди на планеті Земля

— Не вірю! Нічому не вірю! — гаряче вигукнув Ваня, навіть руки звів догори. — Ми тут, а Льоня в школі, як же ти…

— Питання зрозумів. Я просив Ваню уявити в голові брата Льоню. Ти уявив. Я зняв електроенцефалограму твого мозку і побачив брата Льоню, вирахував його електромагнітне поле і через це поле впливав на мозок Льоні.

— Не-е розумію…

— Вашою мовою науки називаються фізика, хімія, вища математика і ще багато різних. Ти їх ще не вивчав. Я тебе зараз підучу, і ти все зрозумієш…

— Почекай! Не роби цього. А то в мене таке стовпотворіння буде в голові! А мені ще вірш сьогодні вчити треба.

— Уяви собі той вірш зверху вниз…

Ваня уявив сторінку книги. Повів у думці очима по рядках.

— Ти вже знаєш цей примітивний текст напам’ять.

— Ой… справді! Можу хоч зараз розказати.

— Не треба. Я вірю.

— Слухай, ну що ти за розвідник, коли в тебе ні очей, ні вух нема, ходити навіть добре не можеш? Одні лампочки блимають…

— Питання зрозумів. Це бачиш? — пластинчата рука Ерпіда ворухнулася, крутнула те місце на тулубі, де був пупок-окуляр, дуже схожий на об’єктив фотоапарата. — Я тебе записав у десяти різних вимірах.

— Уже?! А як це?.. Ти ж нічого не робив, тільки зі мною розмовляв! — Ваня вже стомився дивуватися.

— Я можу розмовляти і робити кілька справ одночасно.

— А в яких… десяти вимірах?

— Проаналізував твій зовнішній вигляд — раз, одяг — два, внутрішню будову тіла — три, будову клітин, з яких складається організм, — чотири, хімічний склад тіла — п’ять, записав біотоки, електромагнітні поля, визначив довжину радіохвиль, які випромінює твій мозок, записав усе, що втримує твоя пам’ять, визначив рівень твого аналітичного мислення… Я вловив твою думку. Хочеш запитати: “А який я?”

— Аг-га… — розгубився зовсім Ваня. Виходить, що при цьому Ерпіді і подумати нічого такого не можна — думки читає!

— Відповідаю. Питання твоє неточне, тому відповідь може бути довга і багатозначна. Треба вчитися мислити точно. Можу тільки сказати, що на нашому кораблі всі мої записи знімуть, розшифрують.

— То що… дурень я в порівнянні з тобою?

— Не дурень, але використовуєш свої розумові здібності тільки на одну тисячну частку. Якщо хочеш знати хімічний склад свого тіла, то заглянь у цей окуляр…

Ваня обережно ступив кілька кроків до Ерпіда. Той все ще стояв вагався серед половинок шкарупини-панцира. Ваня взяв одну половину і здивувався, що вона не дуже тяжка і вся в дрібних дірочках на зламі. Шпурнув її під кущ в один бік, узяв другу і кинув за кущ у інший бік. Опустився на коліно біля живота Ерпіда і припав оком до окуляра. Щоб не перевернути Ерпіда, притримував його руками за боки і відчував долонями, що боки теплі і щось буркотить-дзюркотить у животі робота, ніби він наївся моркви чи яблук.

Спочатку Ваня нічого не побачив — темрява. Потім з’явилася зеленкувата підсвічена смужка, поповзла зліва направо. На ній почали вишиковуватися в довжелезний ряд якісь вогнисті знаки, рахунки, літери, формули.

— Зрозумів? — спитав Ерпід.

Здалося, що голос його, досі безпристрасний і хрипкий, прозвучав насмішкувато і навіть глумливо.

— Ну і ну… Ніколи не думав, що в моєму животі не мікроби, а якісь рахунки і формули скачуть.

— Тепер ти опрацьовуй і засвоюй одержану інформацію, а в мене починається сеанс зв’язку з кораблем. Уся енергія піде на цей зв’язок, тому я від тебе відключаюся. Помовчи і ти також, побережи енергію.

Ерпід заблимав лампочками. Здалося, Що почулися сигнали “біп-біп-біп”, дуже подібні до тих, що колись подавав з неба перший радянський супутник Землі.

Ваня стомлено опустився на мох, пригорнув до себе Жучка…

Поки в Ерпіда-один іде сеанс зв’язку з кораблем-супутником, заглянемо, що діється у восьмому класі Березівської школи.

Ще перед уроками, як тільки Льоня оголосив про метеорит, почався неймовірний шум. Хто вірив, а хто й ні, але знайшлося двоє учнів, котрі підтвердили. Правда, не самі вони бачили, як падав, а їхні батько чи мати. Багатьом відразу закортіло бігти шукати той метеорит. Хтось крикнув, що самим шукати не можна, мало що може статися, а треба написати в Академію наук у Москву, нехай пришлють своїх людей.

На першому уроці був диктант з рідної мови. Але всі були такі збуджені і неуважні, всі були такі захоплені думками про метеорит, що наробили безліч помилок. Однак найдйвніше сталося на уроці історії. Учителька Світлана Андріївна викликала Льоню до дошки, на якій висіла карта, і попросила розповісти про Бородінську битву, про боротьбу проти французьких загарбників у 1812 році. Льоня вийшов і вже рот розкрив, щоб почати говорити. Та раптом обхопив руками голову, ніби вона в нього дуже-дуже заболіла, широко розплющив очі. Лице його то червоніло і вкривалося краплинами поту, то біліло і аж зеленіло. І хоч Льонині очі дивилися на клас, він нічого і нікого не бачив, нічого не чув.