Кир Буличов - Сто років тому вперед

— Воістину хулігани.

— Дідусю, — спитала його Аліса, котра зовсім забула про те, що він сам робот, — дідусю, ви коли-небудь бачили металевих роботів?

— Чогой-то, туди їх у колиску?

— Так, ви ж не знаєте.

Алісі доводилося бачити багатьох роботів, але ніколи — металевих. Виготовляти робота з металу непродуктивно. Він вийде важкий, дорогий і неміцний.

— Дідусю, треба подати знак на берег, — сказала Аліса. — Нехай приїдуть і нас виручать.

— Це діло, внучко, — зрадів дід. — Наші завсіди не сплять. Пам’ятаю як зараз, підіймаємося ми на сопку в Маньчжурії, попереду генерал Гурко на білому коні…

І старий пустився в марні спогади про події, про які він через те, що був виготовлений лише тиждень тому, пам’ятати нічого не міг.

— Дідусю, у вас вогню нема?

— Чого?

— Вогню. Запальнички, ліхтарика…

— Кремінь десь був і кресало…

Старий попорпався в кишенях сірого піджака, але нічого в них не знайшов.

— Мабуть, загубив.

На кам’янистій стежині з’явилося двоє пластикових роботів. Вони несли по великому каменю. Позаду рухався ще один металевий великий робот. Він наглядав за ними.

Роботи поклали камені на землю до купи брил, що вже лежали там.

— Чогой-то задумали, братця? — запитав старий.

— Зводимо укріплення, — відповів робот-наглядач. — Нуте, кваптеся, нижча расо!

Пластикові роботи поспішили назад.

— Це, либонь, ті, що раніше були у професора і пропали, — сказала Аліса.

— Від кого це вони фортифікацію зводити задумали? — спитав старий. — Невже знову турка загрожує?

— Ні, вони, напевно, людей з берега бояться. Ходімо, знайдемо палицю, начепимо на неї вашого капелюха і буд мо махати.

— Чого ж не помахати, — згодився старий. Але, як назло, на березі не було жодної палиці.

— Ходімо попід берегом, — запропонувала Аліса. — Пошукаємо.

— А отце, воно можна б… — сказав старий.

— Що? — спитала Аліса.

— Забув, туди-сюди, ранній склероз у мене, інсульту побоююся, — сумно мовив старий. — Берегтися треба, та все нема коли. Ага, згадав: адже можна отце… воно… те саме, щоб димовий сигнал подати, багаття розвести.

— Так у вас же вогню нема.

— Чого нема, того нема, — згодився дід.

Аліса з дідом поволеньки йшли берегом, шукаючи палицю. Зблизька було видно, що роботи чимало потрудилися на острові. Аж до води виходили неглибокі траншеї, обладнані брустверами, а в одному місці з-за бруствера, що був вище, стирчала колода, грубо розфарбована під старовинну гармату. Колода викликала в діда бурхливе захоплення.

— Диви-но, — забурмотів він, — диви-но, фузея, мортира далекого бою! З такої як торохнемо — жодного басурмана на версту довкола. Гармати, до б-о-о-о-ю-у-у! Картеччю праворуч!! Картеччю ліворуч!!!

— Вона ж дерев’яна, дідусю, — засміялась Аліса. — Це щоб обманювати. З неї ж стріляти не можна.

— Це правда, — згодився дід-кіноробот. — Ошукати хотіли. Кого?

— Вас, мабуть. А може, інших людей.

— Це мене ошукати? Мене? Та я їх наскрізь бачу! Від мене вони нікуди не сховаються, туди-сюди!

— Зачекайте, тихше, — сказала Аліса. — Стійте.

За гарматою двоє пластикових роботів через силу витягали з землі кам’яну брилу. Робот-наглядач підштовхував брилу ногою. Роботам було нелегко, в них навіть суглоби хрустіли.

— А-а, зрадники, перебіжчики! — прошипів старий. — Я їм зараз покажу!

— Хвилиночку.

Аліса присіла навпочіпки й дістала з сумки мієлофон. Вона витягла антену в бік роботів. “Може, вони й не зрадники, — думала вона. — Можливо, вони такі самі положені, як і ми”.

Слухати думки було дуже важко, тому що у вільне вухо влізали слова, що їх роботи, які оточували Алісу, вимовляли вголос.

— Я їм покажу! — шипів старий-кіноробот.

— Ну ж бо, наляж іще разок, — скрипів робот-наглядач.

— Тягни на себе, — пихтів перший пластиковий робот.

— Обережніше, зламаєш мені ногу, — сердився другий пластиковий робот.

І крізь ці слова пробивалися думки. Аліса впізнавала їх по голосах. Адже голоси думок були такими ж, як і справжні голоси.

“Я їм покажу! Я їм задам!” — думав дідусь-кіноробот, котрий завжди думав те, що й говорив, бо був надто простодушний.

“Ми переможемо, — думав робот-наглядач. — Де б мастильця дістати? Суглоби риплять… Ці недороботи навіть каменя зрушити не можуть. Треба б допомогти, та шкода енергію витрачати…”

“Чому ми тут? — думав перший із пластикових роботів. — Де професор? Час готувати вечерю”.

“Ми не зобов’язані підкорятися роботам, — думав другий. — Мені ніхто не давав вказівок підкорятися роботам. Треба про це сказати”.