Кир Буличов: Сто років тому вперед

— Іди звідси! — прикрикнув на нього Герман. — Дітей лякати надумав!

— Він жартував, — сказала Аліса, опам’ятавшись. — Це я винна, що не впізнала.

— Він у мене тут у друзях ходить, — озвався засмаглий Вася.

— Привіт від Руслана з Москви! — гукнула Аліса навздогін дельфінові, що відпливав.

— Отже, вилазимо — і за діло, — сказав Герман і поплив до берега.

— З легким паром! — мовив купальникам старий.

— Дякуємо, — відповіла Аліса.

Герман стрибав на одній нозі, намагаючись витрусити з вуха воду. Потім зупинився, придивився І спитав:

— А там хто отаборився?

— Якийсь відпочивальник, — сказав Вася.

— Чого ж ти йому не порадив, щоб він зі своїм господарством за скелю відступив? Адже в кадрі опиниться. Панораму мені зіпсує.

— Розумієш, Германе, — почав Вася зніяковіло. — Все це сталося якось несподівано. Я навіть не встиг зреагувати. А зараз хотів піти до нього, аж тут від Чулюкіна дзвінок, що ви прилітаєте, от я й не встиг.

— І давно він тут?

— Години дві-три.

— Дивись, який діловий! І намет поставив, і пічку розтопив, і човна в море спустив, і навіть вудки приготував.

— От-от, — притакнув Вася. — Сам дивуюся. Розумієш, яка штука вийшла. Бачу, опускається на той пагорбок маленький флаєр, із Курортного управління. Вилазить із нього чоловік оцей із валізкою й сідає на пісочок. Помахав флаєру рукою, той і полетів. Ну, я вирішив тоді, що він ненадовго, рибку половити і ввечері назад, до цивілізації. Поглянув я в бінокль — чоловік літній, солідний. Ну що, думаю, я його турбуватиму. І тут почалися дивні речі Ти мені не повіриш.

Герман тим часом витерся, взув капці й легеньку сорочку нарозхрист. Сорочка не застібалася, і під серцем у Германа було видно тонкий шрам. Аліса знала, що серце в Германа штучне. Тато розповідав. Ще багато років тому, коли Герман був майже юнаком, серце в нього зупинилося. Така була в серця вада. І довелося лікарям поставити штучна серце. Воно, звичайно, краще за справжнє і працюватиме все життя, та все-таки Аліса Германові не заздрила. І завжди хотіла запитати, чи заводить він серце на ніч ключиком чи воно саме теленькає. Але питати про такі речі не дуже зручно.

— Ну ж бо, розказуй далі, — зацікавився Герман, коли почали підійматися стежиною до намету.

— Отож, дивлюсь я на нього і раптом бачу, що поруч із цим чоловіком з’являється робот. Я голову можу покласти на плаху, що раніше його не було. Із флаєра чоловік вийшов один, і тільки з валізкою. Відвернувся я на хвильку, знову поглянув — уже два роботи. Перший встановлює кухонний комбайн, другий ставить намет. Але найцікавіше — намет стаціонарний, великий, він навіть у згорнутому вигляді ні в яку валізу не поміститься.

— Ну-ну, — озвався Герман. — І як тут сонце, гаряче?

— Думаєш, вигадую? Аж ніяк. Слухай далі, що було. Спустився цей чоловік до моря, я вже за ним дивлюся, очей не зводжу. Нагнувся до води, і тої ж миті — ні, ти не повіриш! — на воді погойдується човен, досить великий, сам знаєш — амфібія.

— Не вірю, — сказав Герман. — Але ти все одно розповідай. Виходить у тебе це красиво.

— Ні, ми зараз до нього підемо, я й сам збирався, і про все дізнаємося.

— Добре. І все-таки признайся, що вигадав усю цю історію для того, аби виправдатися, що проспав, поки твій сусід нам своїм наметом панораму каширував.

— Присягаю чим завгодно, ні слова брехні! — обурився Вася. — От і зараз, коли ми купатися йшли, я звернув увагу — сидить між двома роботами і щось їм вичитує.

— Та ти подивися краще: де твій сусід, де його роботи?

Справді-бо, на пагорбі нікого не було. І хоч до нього було досить далеко — метрів із триста, все одно, якби на ньому був бодай один чоловік або робот, помітити його було б неважко.

— Напевно, в намет пішли, — сказав Вася.

— Так. — Герман зупинився посеред розставленого роботами кінообладнання й задумався. — Все-таки доведеться йти до сусіда і попрохати його посунутись. Я гадаю, що з нашою допомогою він упорається за десять хвилин. Хто піде зі мною?

З Германом захотіли йти всі. Хоч із Васі й сміялися, але будь-яка загадка приваблює людей. Герман узяв із собою Васю й Алісу. Вони швидко минули балочку між двома наметами й піднялися на пагорбок.

Двері до намету були розчинені, і перед ними стояла відкрита валіза. Було тихо, й тільки вітрець із моря шурхотів но стінці намету.

— Здрастуйте! — гучно привітався Герман. — Є тут хто живий?

Ніхто не відгукнувся.

Герман заглянув до намету. Намет був порожній.