Євген Велтистов - Нові пригоди Електроника

Дядько Герасим повернувся.

Дочка його Рая розповіла мені, як батько поповз назустріч танку з хрестом на башті й жбурнув у нього пляшку з пальною сумішшю. Він устиг помітити тільки, як запалала броня, і тут же був поранений і знепритомнів. Його після бою віднесли в медсанбат. Ночами дядько Герасим бухикав так, що чути було за нашими оббитими повстю дверима. А вранці йшов на службу.

Карл, певно, відчув неминучість покарання, його стало лихоманити. Міліціонер втупився у його тремтячу спину.

Гомін у залі наростав, і суддя зробив зауваження.

Так, подумав я, нехай-но гляне цей покидьок у вічі Льохиної рідні, в очі ополченців. Нехай!

Я залишив місце свідка й, проходячи повз Карлушу, сказав:

— Фашист! Підлий ти фашист!

Він одвернувся.

Міліціонер провів мене уважним, задумливим поглядом. Мені вдалося, що міліціонер за спиною Карлуші не піший, а кінний і дивиться так, наче пропускає на післявоєнний футбольний матч на “Динамо”.

— Що йому буде? — запитав зблідлий, наїжачений Кир, коли ми спускалися східцями.

— “Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік…” До розстрілу!.. І не кажи нічого, будь ласка, Олесі… Даруй, що так вийшло. Я мусив сказати…

Кир кивнув.

— Я все зрозумів.

Я плеснув його по плечу.

— Каюк всілякому фашизму!

Я сидів на лаві у знайомому дворику. А втім, двір трохи змінився. Один з особняків знесли, на його місці орудував однорукий кран. Зник кудись зелений ящик, зате з’явилася альтанка. Трава розпушилася, виросла, замайоріла квітами. Швидко все змінюється у житті.

— Ось він сидить наче й не було нічого! — пролунали позаду голоси. — Ми його шукаємо, а він гріється у променях слави…

До мене бігли письменники-виступаючі на чолі з письменником-головою. Вони були явно чимось стурбовані.

Я схопився й охнув, згадавши про неподатливу ногу. Ні, вона була податлива, тільки трохи накульгувала без гіпсу.

— Куди ти зник? — Письменники оточили мене. — Ходімо! До початку обговорення п’ятнадцять хвилин.

— Обговорення чого? — спитав я, нічого не розуміючи.

— Як чого? — здивувались і собі мої колеги. — Ми зібралися обговорити твій новий рукопис. “Іди-іди”.

Ах, он воно що? Хіба я їм його показував? Може, мені вся ця дивна історія привиділась? Я пошукав поглядом свій вірний портфель і знайшов його посеред зеленого газону. Якісь трави, строкатий горошок, паросток хмелю обплели його з усіх боків, немов портфель було посіяно разом з ними.

Я підвів голову й побачив трохи осторонь своїх друзів.

— Ви чекаєте на мене?

— На тебе! А на кого ж іще! — загули вони в три голоси. — Ми ж обіцяли…

Що вони обіцяли? Ну, звичайно, політ! Повернувся до колег.

— Обговорюйте, будь ласка, без мене. Я зайнятий.

— Як зайнятий?.. Чим, власне, зайнятий? Що може бути важливіше за рукопис?

— Я не закінчив його. Лишився один епізод. — Я підморгнув дітям.

— Який ще епізод? — авторитетно заперечив голова. — Там ясно написано: “Кінець”.

— Кінця не буває, — сказав я. — Правда, Олесю?

Ми, четверо, уже стояли щільним дружним колом, міцно тримаючись за руки. Потім відштовхнулися ногами від землі й, повільно кружляючи, здійнялись угору.

— Гей, куди ви? — гукнули приятелі-письменники й засміялися, спостерігаючи незвичайне видовище.

Письменники все зрозуміли: адже вони прочитали мій рукопис.

Радісний гавкіт залунав унизу. З під’їзду у двір вибіг пес.

— Може, взяти його із собою? — запропонував Кирило, скоса поглядаючи на зелений газон, де намагався зіп’ястися на задні лапи, закинувши морду вгору, Гаврик.

— Сидіти, Гаврику, чекати! — звелів я. — Ми прилетимо!

Пес почув мене, слухняно забрався під лаву.

Ми поринули в золотаво-блакитні простори неба, угвинчуючись у прозорі повітряні хвилі, ловлячи вранішній вітрець, убираючи в себе живодайне сонячне світло.

Під нами пропливало, поступово зменшуючись у розмірах, відкриваючи все нові кам’яні далечі, велике місто. Виблискували мільйонноокі, неначе дивовижні космічні світляки, будинки-гіганти, будинки-новосели. Застигли начищені до блиску клинці висотних будов. Порозбігалися на всі боки вулиці з вервечками автомобілів та смарагдовими лелітками скверів. Свій прощальний теленривіт посилає шпиль телевежі…

На мить здалося, що це незграбне, монолітне місто, густо оперезане асфальтовими стрічками, приготувалося скинути з плечей звичний тягар, щоб несподівано злетіти з усіма своїми бебехами — будовами, людьми, машинами, садами — у простори Всесвіту.