Євген Велтистов - Нові пригоди Електроника

— У п’ятдесят дев’ятий, — відповів учитель і, побачивши усмішки на деяких обличчях, підтвердив: — Доживете до мого віку й теж станете п’ятдесяти-дев’ятикласниками. А потім шістдесяти… Отак-то!

Елек зайшов до Сергійової кімнати. Він мигцем глянув на захаращений листами стіл і попрямував до балкона. Рессі ледь чутно, але наполегливо викликав його.

З висоти восьмого поверху Електроник побачив те, чого він давно чекав. На зеленому моріжку завмер на задніх лапах великий чорний пес, а навколо нього кружляла, підтанцьовуючи, дівчинка в синьому спортивному костюмі.

Рессі привітав господаря коротким, дуже виразним гавкотом.

Дівчинка підвела голову.

— Елеку, ти?

— Я!

— Іди, ми чекаємо.

Він кинувся східцями вниз, намагаючись обчислити, що означають для його майбутнього ці прості й такі дивні слова.

Електроник одразу зрозумів, що це вона — дівчинка з очима, які не сміються. Погляд темних очей був уважний. Здавалося, дівчинка бачить кожного наскрізь.

Він простягнув руку:

— Здрастуй! — І відрекомендувався: — Електроник, а простіше — Ел.

Долоня її була холодна, потиск міцний.

— Здрастуй, — відповіла дівчинка й назвала себе: — Електроничка, Еля.

На якусь мить він розгубився, зніяковів. “Еля?.. Електроничка?..” Він роздивився дівчинку.

Обличчя привабливе, смугляве. Коротка, майже хлопчача стрижка, каштанове волосся. Спортивна фігура. Руки й ноги в постійному русі, немов спортсменка розминається на місці. Словом, дівчинка як дівчинка. Тільки от її очі — вони скидалися на суворий, незворушливий об’єктив кінокамери…

— Отже, ти… Електроничка? — повторив Елек, моделюючи подумки десятки можливих біографій нової знайомої.

— Навіщо марнувати час, Еле? — буденним тоном сказала спортсменка, наче вони були знайомі сто років. Нахилившись уперед, відвівши руку назад, вона несподівано скомандувала: — На старт! Ти готовий? Раз… два… три! Марш!

На слові “марш” дівчинка зірвалася з місця, різко стартувала. Електроник кинувся за нею. Вони враз перетнули подвір’я і вибігли на вулицю.

— Ти куди? — гукнув Ел. — Давай поговоримо!

— Поговоримо дорогою, — кинула через плече його нова знайома. зо

— Рессі, додому! — звелів Елек тер’єру, який м’якими стрибками мчав за ними. — Передай Сергієві, що я повернуся до вечері.

Електроничка бігла швидко, як завзятий спортсмен; супутник ні на крок не відставав від неї, уважно стежачи за вулицею, транспортом, пішоходами. На перехресті Електроничка, не збавляючи темпу, ринулась на червоне світло. Вона проскочила перед самим носом малолітражки. Зустрічні автомобілі різко загальмували, пропускаючи зухвалих порушників.

— Так не можна! — випалив у спину дівчиську Електроник. — На червоне треба зупинитися.

— Я не хочу, — відповіла на ходу Електроничка.

Тільки зараз Елек упевнився, що мотоцикліст був ні в чому не винуватий, налетівши на школярку, яка вискочила з кущів. На другому перехресті Елечка одним стрибком подолала вулицю з рухомим транспортом, і Елек змушений був податися за нею.

— Ти що, не сповна розуму?! — крикнув він, наздоганяючи. — Адже є правила вуличного руху…

— Не знаю ніяких правил, — спокійно промовила супутниця, не зменшуючи швидкості бігу. — Вперед!

— Зрозумій, це такі самі машини, як і ми, — переконував на ходу Електроник. — Без правил може скоїтися аварія.

— А хто вигадав правила?

— Людина, — сказав Елек.

Електроничка так раптово зупинилася перед червоним світлом, що хлопчик трохи не налетів на неї.

— Говори правила, — зажадала Елечка. А коли загорілося зелене, вмить зреагувала: — На старт! Марш!..

Врешті-решт вони знайшли спосіб, як пересуватися у складному потоці міського руху без зупинок і не переривати розмови: прилаштувалися у “хвіст” колони автобусів, які в супроводі міліцейського патруля везли піонерів за місто. Світлофори давали автоколоні зелену вулицю, і це допомогло Елекові швидко й наочно пояснити новій знайомій правила руху, хоч самі вони й порушували їх. А втім, популярний нині біг підтюпцем у складному потоці міського транспорту не привертав особливої уваги перехожих.

— “Обережно, діти!” — прочитала Еля напис на задній шибці автобуса й запитала: — Чому цим дітям вони дають зелене світло, а нам — червоне?

— Хто вони?