Валентина Коляда: Пригоди Романа та його друзів на Дріоді

— Як я хочу швидше їх усіх побачити — маму, тата, братика, сестричку. Хоч тата ще, напевно, нема вдома, він говорив, що цей рейс буде тривалішим від попередніх, — сказав Рома.

— Дружини та діти мореплавців завжди були найтерплячішими. Слухайте, а як то було за царської Росії, коли чоловіки служили по двадцять п’ять років? Ви б по стільки років чекали своїх коханих? — запитала, чомусь почавши сердитись, бабуся.

Діти, подивившись на неї, дружно приснули від сміху.

— Чого смієтесь, адже насправді таке було. А ти, Ромко, зміг би стільки витримати у солдатах? Що, знову смішно?

— Бабусю, рідненька, — з ніжністю погладила Тася стареньку по руці, — то ж було колись і дуже добре, що зараз зовсім не так. Ти б теж не захотіла чекати стільки дідуся Матвія і ніколи не чекала. Колись досить часто відбувалась якась війна, і добре, що ті страшні часи минули.

— Ні, ви все ж таки послухайте, що я вам скажу, бо помру і тоді зовсім нікому буде вас, дурненьких, навчати. Ми колись і хлопців з армії чекали, і діти наші росли без підгузків, і нам не платили за те, що народжували під копицею сіна по дванадцять дітей. А зараз платять — і все одно ніхто народжувати не хоче.

Як то можна народжувати за гроші? Дивина! І при найменшому кашлі не пили жменями таблетки, а робили відвар із бузини. Що б то, цікаво, було, якби всі аптеки взяли і закрились, чим би тоді лікувались?

— Ну, бабусю, перестань, зараз всі так живуть, — намагалась Тася заспокоїти стареньку, що аж розчервонілась від праведного гніву.

— Добре, дитино, я вже сказала все, що хотіла, і тепер можу замовкнути, а зараз будемо думати про те, що готуватимемо на вечерю.

— Я сідаю чистити картоплю і пропоную потім її посмажити. Щось я вже хочу цієї простої, та дуже смачної страви, — зраділа Тася, що бабуся, врешті, заспокоїлась і, швиденько схопивши ножа, взялась до справи. Роман теж сів на маленький ослінчик і, підсунувшись ближче до сестри, почав їй допомагати.

Коли купка очищеної картоплі вже була чималенькою, дідусь поставив велику сімейну сковорідку на вогонь і почав швидко нарізати помиту та висушену рушником картоплю на неї. Коли справа була закінчена, всі знову сіли і почали чекати, коли зі сковорідки, накритої кришкою, полинуть смачні запахи свіжонасмаженої картоплі. Смажив і помішував страву дідусь, а Тася швиденько порозкладала на столі тарілки, нарізаний домашній хліб та виделки. Потім, відставивши картоплю, щоб вона доготувалась без вогню, дідусь дістав слоїк з молоком, на якому вже добре встоялась сметана, і збовтав його. Далі з кухонної шафки були вийняті глибокі кухлі та у них розлився кисляк, що найкраще підходить до гарячої смаженої картоплі. Кисле молоко, вимішане зі сметаною, стало у кухлях біло-жовтими брилами, які можна було різати ножем, а про його корисний вплив на шлунок нічого і говорити.

Всі сіли вечеряти, смакуючи духмяну картоплю і нахвалюючи кухаря, який її готував.

— Ну що ж, тепер можна і відпочити. Тіло потребує сну, голова та мозок теж. І, як кажуть у Росії: «Утро вечера мудренее», — промовивши це, дідусь пішов у свою кімнатку, що була у хаті найменшою, бо старенький вів спартанський спосіб життя і ніколи не вимагав від інших надмірної уваги до своєї, як він вважав, дуже скромної особи. Але насправді і дідусь Матвій, і бабуся Надія були надзвичайно мудрими людьми. Бабуся ще й була доброю знахаркою і навіть могла передбачати майбутнє. Про таку другу властивість старенької ніхто у сім’ї не знав, особливо її онуки. І тому, коли Тася і Рома повернулись нібито з малинника і лише ступили на подвір’я, бабуся Надія відразу ж зрозуміла, де вони були насправді. І ще стара жінка осягла своїм розумом, що все це пішло онукам тільки на користь, тому не прохопилась жодним словом, що все знає, і тепер, лягаючи у ліжко, також знала, що чекає дітей цієї ночі, та тільки просила Бога, щоб оберігав їх на кожному кроці.

Дідусь ще вийшов надвір, як це робить кожен добрий господар увечері. Він заглянув до хлівця, подивився до курей та качок, оглянув густо всіяне зорями небо. Скрізь було тихо, тільки Пірат, який скрутився на широкій лаві клубочком, чомусь здригався та тихо повискував. Потім дідусь закрив ворітця в огорожі, що була з боку городу, і пішов до хати, замкнувши за собою двері. Все окутала тепла і тиха літня ніч.

У вухах свистіло, ноги поколювало, руки холодило, але все тіло було загалом, на диво, легке і ніби зовсім нічого не важило, тільки у голові трохи паморочилось і сон був знову якийсь дивний та однаковий, хоч у Тасі, хоч у Романа. Дітям снилось, що вони, міцно взявшись за руки, летять поміж зірок та систем, схожих на Сонячну. Обоє були вбрані у легкі сріблясті скафандри, а на головах мали прозорі невагомі шоломи, на ногах — високі, герметично сполучені зі скафандром, чоботи. За плечима — по невеличкому рюкзаку. І було цілком зрозуміло, що саме завдяки цим рюкзакам вони і переміщувались крізь час та простір з незбагненою для їхнього розуму швидкістю. Разом з ними летів Пірат у такому ж, тільки собачому, скафандрі.