Ота Шафранек: Ге, людина з Моого

Люди не тямилися з захвату.

Шкода, що я не успадкував від мами її золотаві очі. То були прекрасні й страшні очі. Я вмів читати в них накази так само, як леви, і так само не наважувався виявити їй непослух.

Батько нагадував мені Антоніо — йому весь час хотілося бунтувати. Мати гляне на нього, але батько пускається в крик, свариться з її золотавими очима, а потім все одно здається.

Горопасі доводилося нелегко. Вдома він був лев, що марно реве, на манежі міг хоч надсістися, але винагородою йому були хіба звичайні оплески.

Зодягався батько, як блазень, але куди до нього і було пересічним цирковим блазням. Ви не встигали навіть побачити, як швидко й спритно намалював він сільський двір, песика біля буди, індика, порося, курей. Курям вродлива дівчина посипає зерно. Батько ледь відступав — і ви раптом чули дівочий голосок: «Ціп-ціп-ціп». Кури кудкудакали, порося рохкало, індик герготів.

Це все робив батько, розумієте? Він умів імітувати будь-який звук і голос і при цьому навіть вусом не вів. Удавав, ніби не вірить своїм вухам, що на подвір'ї зчинивсь такий гомін. Потім починав радіти: «Таж воно живе!» І сміявся, перекидаючись на радощах. А тоді звертався до намальованої дівчини, вона відказувала йому, обоє обмінювалися якимись смішними жартами, а пес весь час гавкав. Батько підходив, щоб погладити його, але пес гарчав. Тоді батько давав йому грудочку цукру, пес угамовувався й дозволяв погладити себе.

Я знаю напам'ять усе, що татко казав дівчині, що псові, весь його номер знаю напам'ять, бо він щовечора робив одне й те саме.

Глядачі під час його номера лущили арахіс і лизали вершкове морозиво. Ніколи не підводилися з місць, не ціпеніли з жаху, не ревли з захвату. Щоб дужче розпалити їх, батько безнастанно перекидався, стрибав, робив стійки, викидав усілякі коники, вигукував дотепи. Він боявсь, що вони дивитимуться кудись-інде, якщо не приковувати до себе їхню увагу. Наприкінці його номера на манеж вибігали білі коні. Публіка плескала в долоні, і батько не знав, кому адресовані ці оплески. Я й досі пам'ятаю, який смутний і стомлений був він по виставі.

Як бачите, я народився в досить дивній родині. Матуся була окрасою цирку, тато сподівався, що теж досягне слави. Вони любили одне одного, але ні в чому не могли дійти згоди. Матуся наказувала золотавими очима, татко кричав, відступав. Любилися, це безперечно. Тільки в цирку обоє були щасливіші, ніж удома.

Тож хіба могли вони радіти, коли я прийшов на світ? Я їм у всьому стояв тільки на заваді.

Перш за все я навчився рачкувати й відвідувати сусідів. Рачки здирався на приступки возів і вимагав лише марницю: щоб мені подули на забите коліно, потримали на руках, умили ротик і щоб не кричали. Головне, щоб не кричали.

У три роки я вже знав, що в якій халабуді варять, де дитині пришиють гудзика, а де мають час щось розповісти.

Так я тішив сам себе, аж поки не пішов до школи.

Знайшлася Кароліна, і матері з батьком це знов було не до речі. На щастя, тоді вже був я. Спершу я помилявся. Це правда, що дівчинка бавилася й сміялася, коли їй минуло всього два тижні. Але я давав їй страшно багато молока, аби вона швидко повніла. Дитина, звісна річ, заслабла. Допіру пан лікар зробив із мене належну матір. Погодувавши Кароліну, я зважував її, тер моркву, фрукти, вивозив у візочку на свіже повітря, увечері купав, робив присипання, клав люлечки, вставав уночі до неї, переповивав, одне слово, робив усе, що мусить робити мати перший рік, ви це, либонь, добре знаєте й самі.

У школі я вчився дуже погано, бо мав багато клопоту з дитиною. Я боявся, щоб вона не проковтнула шпильку, не випала з візочка, і ціпенів зі страху, аби наші її не скривдили.

Як тільки їй вийшов рочок, вона вилазила рачки на чужі східці й шукала собі компанії. Опівдні рачкувала аж на самий край луки й чекала, коли я йтиму зі школи. Там я завше знаходив її замурзану, голодну, заплакану, й не знаю, що було б із нею, якби мене коли-небудь залишили по уроках.

Дівчинка росла й виходила мені навстріч аж до гостинця. Я садовив її собі на плечі, й ми бігли до нашого воза на обід. Я твердо поклав забезпечити Кароліну всім, що мають інші діти.

Розповім вам, як ми гуляли в доброї родини. «Каролінко, я твоя мама. Ти сьогодні слухалася?» — «Я наділа собі на голову нічний горщик і була пан король». — «І ти королював, пане королю?» — «Так, я королював, але мене побачила матуся. І надавала ляпанців. Я плакала, і тоді вона ще підсипала, щоб мала чого плакати». — «Ні, пане королю, я матуся. Ти королював, я зустріла тебе: «Моє шануваннячко, пане королю, у вас на голові коштовна корона». — «Але вона мене відлупцювала». — «Ну що ти, то був просто жарт. Ту корону ми зняли й поклали між скарби. На будень сплели собі іншу, з кульбаби. Вона була гарна й пахуча, пане королю».