Марко Вовчок - Чортова пригода

(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться.)

— Що ж, — згоджуюся, — може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.

Він важенько зітхнув і почав:

— Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, — тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в пні живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить — далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона — там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся — не надивлюся, не наговорюся… Ой та й година ж була! Як згадаю, то аж…

Та й умився сльозами.

— Самий мед? — питаю.

— Мед! — плаче. — Мед! Ой мед! Такий… такий… мед… такий…

— Та годі вже, — впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світу сонця той мед смакуватиме у споминку). — Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?

Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.

— Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? — соромлю його. — І сорому немає!

— А я ж їй годив! — плаче. — А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!

— Як то, — питаю, — ви на своїй шиї її возили? Як то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать — чихніть та розказуйте.

Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку голівкою та й знов розказує.

— Забажала вона, — розказує, — світу провідать. «Ніжки, — каже, — в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…»

Вона ще каже, а я вже долі лежу і шию наставив: «Сідай, моє золото, мостись, моє серце…» І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься — знов порхну так, що аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. «Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько!» Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька.

Та знов у плач.

— Що ж вона? — питаю.

— Розгнівалась. «Зателепа! — гнівається. — Плюгаш безмозкий… Бецман… вайло дурне!»

Пригадує та вилічує, як вона його шанувала, та з жалю аж труситься.

— А ви ж що їй на те?

— Я прошу: «Серце, вибач мені…»

— Та й моторяка ж з вас! — сміюся. — «Вибач, серце!» Коли б мене, я б перед нею не замружив ока, я б таку дзундзуриху добре приборкав!

— Як свою Гапку?

Отаке бісеня, здається, спантеличився з скорботи, а не забува, що й Гапка не щодня свята…

— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй «вибач, серце», а вона?

— Одвертається та кепкує: «Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки». А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав та, благаючи, й кажу: «Рад би для тебе надвоє перерватися». А вона тоді: «Ану, перервись надвоє!» Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.

— Вжахнулась? — питаю.

— Не вжахнулась! — зітха важенько. — «Оце і всього того дива? — кепкує. — Що то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!» Я зараз начетверо…

— Вдовольнили кралю?

— Не вдовольнив… «Чому, — каже, — не навосьмеро?»

— Ви навосьмеро?

— Я навосьмеро…

— Догодили-таки?

— Подивилась й зморщила носок… «Що то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! Тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться…» Пішла і… заспівала…

Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.

Посиділи мовчки, — він, смакуючи свою лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, боже! Що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в оці, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестьянська. Хрестьянин, хвалить бога, не пекельного роду, не приділяно йому господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався та, трохи позіхавши, почав всміхатись: «Не всі дома, — всміхаюсь, — у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірше: у якім-то ми, поздоров нас боже, пишемось непроторенні дурні! Часом нікчемніш ми від того витороплюватого бісика…»