Герберт Джордж Веллс - Невидимець (збірка)

Але ні, це був не сон! Тому що я вирушив у подорож в часі із південно-східного кутка кімнати, а приземлився у північно-західному, навпроти стіни, біля якої я показував вам свій винахід. А це якраз відстань від маленької галявини до постаменту Білого Сфінкса, в якому морлоки заховали мою машину.

Тоді на деякий час моя свідомість ніби застигла. Я підвівся і пройшовся коридором, кульгаючи, бо у мене ще й досі боліла п’ятка. Я почувався дуже брудним. На столі біля дверей я знайшов випуск «Пел-Мел-газет». Я подивився на дату — газета була сьогоднішня. Потім глянув на годинник — він показував майже восьму. Я чув ваші голоси і дзвін тарілок, однак не наважувався увійти, тому що мені було зле, я страшенно ослаб. Але, вловивши поживний запах м’яса, я відчинив двері. Решту ви знаєте. Я помився, повечеряв і тепер розповідаю вам свою історію…

— Знаю, — мовив він після паузи, — це все здасться вам неймовірним. Але для мене єдиною неймовірною річчю є те, що я сиджу зараз перед вами у цій рідній кімнаті, бачу ваші дружні обличчя і розповідаю вам про свої дивні пригоди.

Він глянув на Медика.

— Ні, я не можу очікувати, щоб ви цьому повірили. Сприймайте це як вигадку, або радше як припущення. Скажімо, я заснув у майстерні, і мені все наснилося. Вважайте, що я довгий час роздумував над майбутнім людства і таким чином вигадав його. А те, що я стверджую, ніби це все правда, вважайте мистецьким ходом, спрямованим на посилення інтересу до моєї історії. І все-таки, якщо сприймати цю розповідь як оповідання, що ви думаєте про неї?

Він вийняв люльку і почав, у звичній для нього манері, нервово постукувати нею по камінних ґратках. Запала коротка тиша. Почулося рипіння крісел і шарудіння взуття по килиму. Я відвів очі від обличчя Мандрівника в Часі й озирнувся на його слухачів. Вони всі перебували в темряві, й у мене перед очима попливли кольорові плями. Медик зосереджено й уважно роздивлявся нашого господаря. Редактор втупився у кінчик своєї сигари — вже шостої. Журналіст незграбно шукав свого годинника. Решта гостей, наскільки я пам’ятаю, не ворушилися.

Зітхнувши, Редактор підвівся.

— Шкода, що ви не письменник! — промовив він, поклавши руку Мандрівникові в Часі на плече.

— Ви все-таки не вірите розповіді?

— Ну…

— Я так і знав.

Мандрівник у Часі повернувся до нас.

— Де сірники? — сказав він.

Він закурив і тепер говорив через люльку, попихкуючи.

— Кажучи правду… я й сам не дуже-то їй вірю… але все-таки…

З німою цікавістю його погляд упав на зів’ялі білі квіти на столику. Тоді він перевернув руку, в якій тримав люльку, і я побачив, що він роздивляється напівзагоєні шрами на пальцях.

Медик підвівся, підійшов до лампи і став роздивлятися квіти.

— У них дуже дивний гінецей [30] Гінецей — частина квітки, яка бере участь в утворенні плоду, сукупність маточок. , — сказав він.

Психолог теж нахилився подивитися і простягнув руку, щоб узяти одну з них.

— Даю голову на відтин, якщо зараз не за четверть перша, — сказав Журналіст. — Як ми дістанемося додому?

— На стоянці безліч кебів, — відповів Психолог.

— Дивна річ, — сказав Медик, — я абсолютно не розумію, що це за квіти. Можна мені взяти їх з собою?

Мандрівник у Часі замислився.

— Звісно, ні, — раптом мовив він.

— Де ж ви все-таки їх дістали? — запитав Медик.

Мандрівник у Часі взявся рукою за голову. В нього був такий вигляд, ніби він намагається упіймати думку, яка вислизає від нього.

— Їх поклала мені в кишеню Віна, коли я подорожував у часі.

Він ковзнув поглядом по кімнаті.

— Хай мені грець, якщо це все відбувається насправді. Ця кімната, ви, щоденна атмосфера — цього забагато для моєї пам’яті. Я справді створив Машину Часу або модель Машини Часу? Чи це все-таки сон? Кажуть, що життя — це сон, місцями це дорогоцінне, але безглузде сновидіння, але я не зможу витримати ще одне суперечливе сновидіння… Це просто якесь божевілля. І звідки взявся цей сон?.. Я повинен подивитися на машину! Якщо, звісно, вона існує!

Він швидко схопив лампу, яка горіла червоним нерівним світлом, і поніс її через коридор. Ми пішли за ним. У тремтливому світлі лампи ми побачили саму машину — цю приземкувату, потворну, криву річ із латуні, чорного дерева, слонової кістки й напівпрозорого блискучого кварцу. Міцна на дотик — я простягнув руку і торкнувся її перекладини. Знизу на ній були залишки трави і моху, на слоновій кістці виднілися якісь коричневі плями і цятки, а один брусок був погнутий.