Герберт Джордж Веллс - Невидимець (збірка)

Дим від вогню йшов просто на мене, і через нього я раптом відчув себе дуже сонним. Крім того, в повітрі витали випари камфори. Вогонь горітиме ще десь годину, перш ніж у нього доведеться підкинути дров. А я так утомився, що присів. Незрозумілий шепіт, який чувся з лісу, теж дивним чином заколисував мене. Здавалося, що я просто на мить схилив голову і знову розплющив очі. Але тепер навкруги було темно, а на мені знову були руки морлоків. Вислизнувши з їхніх пальців, я поліз у кишеню по сірники, але їх там не було! Морлоки знову почали хапати мене і чіплятись до мене. Тоді я зрозумів, щó сталося: я задрімав, а тим часом вогонь вигорів. До мене підступила гіркота смерті. Запах диму, здавалося, був по всьому лісі. Морлоки хапали мене за шию, за волосся, за руки і тягнули донизу. Було нестерпно відчувати на собі цих в’язких істот. Мені здавалося, що я потрапив у величезну павутину. Їм вдалося звалити мене з ніг, і я відчув укус маленьких зубів у себе на шиї. Але я перевернувся і раптом натрапив рукою на свій залізний дрючок. Це додало мені впевненості. Напружившись, я почав підводитися, струшуючи з себе цих людиноподібних щурів. Я ще не міг міцно тримати дрючок і став штрикати ним приблизно туди, де, здавалося, були їхні обличчя. Я відчував, як під моїми ударами ламалися кістки і дерлася плоть, і на деякий час я звільнився від морлоків.

Тоді на мене найшло дивне торжество, яке часто з’являється під час жорстокого бою. Я знав, що ми з Віною приречені, але мені хотілося змусити морлоків заплатити за наше м’ясо. Я стояв спиною до дерева і розмахував залізною палицею. Ліс, здавалося, був переповнений криками і метушнею. За хвилину галас став іще збудженішим, і рухатися морлоки стали ще швидше. Але вони вже не наближались до мене. Я стояв і вдивлявся в темряву. Раптом у мене з’явилася надія: невже морлоки злякалися? І разом з цим я помітив дивну річ. Навколо вже не було так темно. Я навіть невиразно став розрізняти постаті — біля ніг у мене лежали троє з них, побиті мною. Тоді я з великим подивом зрозумів, що морлоки нестримним потоком біжать з того боку лісу, що був у мене за спиною. А їхні спини вже не білі, а якісь червонуваті. Я й далі стояв, роззявивши рота, й у просвітку між зірками побачив маленьку червону іскру, яка промайнула і зникла. Тоді все стало зрозуміло: і запах диму, і тихий шепіт, який згодом переріс у рев, і червоне сяйво, і втеча морлоків.

Відступивши з-за дерева, я подивився назад і між найближчими темними стовбурами побачив, що ліс горить. Це мене наздоганяло моє перше вогнище. Я став шукати Віну, але її не було. Вогонь шипів і тріщав, і від кожного нового дерева, яке він охоплював, долинав глухий звук, схожий на вибух. У мене не було часу на роздуми. Досі тримаючи в руці залізний дрючок, я кинувся втікати разом з морлоками. Це були дуже напружені перегони. Один раз полум’я наздогнало мене з правого боку, і я змушений був повернути ліворуч. Але нарешті я вибіг на невеличкий відкритий простір. Один осліплений морлок ішов прямо на мене, але проминув мене і впав просто у вогонь!

Картина, яка постала тоді переді мною, була, напевно, найстрашнішою та найнеймовірнішою зі всього, що я бачив у цьому світі майбутнього. Маленька галявинка, на яку я вийшов, була освітлена вогнищем так, що здавалося, ніби зараз день. Посередині був горбик або курган, увінчаний обпаленим кущем глоду. Над тією частиною лісу, котра була за ним, вже теж звивалися жовті язики полум’я. Таким чином галявина була повністю оточена вогняною загорожею. На схилі пагорба стояло десь тридцять чи сорок осліплених морлоків. Вони перелякано бігали туди-сюди, натикаючись одне на одного. Спочатку я не усвідомлював їхньої сліпоти і в нападі шаленого страху, коли вони до мене наближалися, щосили бив їх дрючком. Одного я вбив і кількох покалічив, та коли побачив, як один з них безпомічно обмацує кущ, і почув стогін, то зрозумів, що у яскравому світлі вони абсолютно безпорадні й нещасні, тому більше їх не чіпав.

Але час від часу то один, то другий з них наштовхувалися на мене. Тоді я починав аж тремтіти від страху і швидко втікав. У певну мить полум’я трохи послабилось, і я вже став боятися, що ці бридкі істоти зможуть побачити мене. Я навіть подумав про те, щоб убити кількох із них, поки цього не сталось. Але вогонь розгорівся з новою силою, і я утримався від бою. Намагаючись уникати їх, я став ходити пагорбом, шукаючи бодай якийсь слід Віни. Але її не було.

Врешті я сів на вершині горбика і задивився на цю неймовірну зграю сліпих істот, які намагалися намацати собі шлях і видавали якісь моторошні звуки, в той час як світло полум’я не давало їм перепочинку. Дим кільцями звивався догори і заповнював небо. Крізь нечисленні дірки у цій червоній димовій завісі світились маленькі зірки, такі віддалені, що, здавалося, вони належать до іншого всесвіту. Двічі або тричі на мене натрапляв морлок, і я весь тремтів, коли відбивався від нього кулаками.