Герберт Джордж Веллс - Невидимець (збірка)

Несподівано Віна пригорнулася до мене. Так несподівано, що я аж здригнувся. Якби не вона, то я, мабуть, узагалі не помітив би, що підлога похила. То й бік, з якого ми увійшли, був трохи піднятий і освітлювався крізь кілька щілиноподібних вікон. Якщо йти вдовж галереї, підлога навпроти цих вікон поступово піднімалась далі, допоки біля кожного вікна не утворювалася заглибина, схожа на вхід у підвал у типовому лондонському будинку, а над нею залишалася тільки вузька смуга світла. Я повільно просувався вперед, роздивляючись машини, і, захопившись ними, не звернув уваги на те, що світла ставало чимдалі менше, аж поки схвильованість Віни, яка ставала все помітнішою, не привернула моєї уваги. Тоді я побачив, що трохи далі галерея абсолютно темна. Роззирнувшись, я помітив, що пилу там менше і його поверхня не така рівна. Ближче до темної частини зали він був стоптаний численними маленькими вузькими слідами. Це одразу пробудило в мені відчуття близької присутності морлоків. Я збагнув, що марную час, здійснюючи наукове обстеження машин. І миттю згадав, що вже наближається вечір, а я ще не маю ні зброї, ні сховища, ні засобів добування вогню. Тоді з глибини темряви долинуло характерне бубоніння й інші дивні звуки, схожі на ті, що я чув у колодязі.

Я взяв Віну за руку. І тут мене осяяла раптова ідея. Залишивши Віну, я підійшов до машини, з якої стирчав важіль, схожий на ті, що використовуються в сигнальних будках. Я виліз на підставку, руками обхопив його й усією своєю вагою натиснув на кінець. Віна, яка залишилася сама в центрі коридору, раптом почала схлипувати. Я цілком правильно визначив міцність важеля: з хвилину він пружинився, а тоді тріснув. Отож я повернувся до Віни, тримаючи в руці лом, проти якого, як мені здавалося, не встоїть жоден череп морлока. Все-таки мені дуже кортіло вбити кількох білих тварюк! Ви можете подумати, що вбивати власних нащадків — це не дуже гуманно. Але насправді у морлоках було дуже важко знайти хоч якісь людські риси. І тільки небажання залишати Віну саму і думка, що коли я почну задовольняти свою жагу до вбивства, від цього може постраждати Машина Часу, утримували мене від того, щоб побігти в кінець галереї і повбивати виродків, яких я там чув.

Отже, несучи в одній долоні палицю, а другою тримаючи Віну за руку, я вийшов з цієї галереї і зайшов у наступну, яка була ще більшою і з першого погляду нагадувала полкову церкву, обвішану подертими хоругвами. Коричневе обвуглене лахміття, яке висіло по боках, було, мабуть, зотлілими залишками книжок. Вони зовсім розлізлися, і на них не залишилось навіть слідів від літер. Але пошкоджені обкладинки й поламані металічні застібки дозволяли зробити висновок, що це були саме книжки. Якби я був літератором, то, мабуть, виголосив би довгу тираду про те, наскільки марними, виявляється, є будь-які амбіції. Але насправді мене надзвичайно вразило те, який огром праці змарнований у цій похмурій масі прогнилого паперу. Зізнаюся, що найбільше шкода мені було «Філософських праць» [29] «Філософські праці Королівського товариства» (англ. The Philosophical Transactions of the Royal Society) — наукове видання. і сімнадцятьох власних наукових робіт з оптики.

Тоді ми піднялися широкими сходами й опинились у залі, яка, напевне, колись була присвячена промисловій хімії. У цій галереї я сподівався знайти щось корисне, тому що збереглася вона дуже добре — крім тієї частини, де зруйнувався дах. Я з надією підходив до кожної цілої вітрини. Й от в одному з цих повітронепроникних стендів я побачив коробку сірників! З глибоким хвилюванням я став їх перевіряти. Вони виявилися цілком придатними — навіть не вогкими. Я обернувся до Віни.

— Танцюй! — крикнув я її мовою, адже тепер мав справжню зброю проти білих страховиськ, яких ми так боялися! І на Вінину превелику радість, просто на товстому м’якому килимі з пилюки, серед цього занедбаного музею, я урочисто виконав щось на зразок різностильового танцю, весело насвистуючи при цьому шотландську мелодію. Мій танок поєднував у собі елементи стриманого канкану й чечітки, і крім того, наскільки міг, я розмахував полою фраку, а частково придумував рухи на ходу. Ви ж знаєте, що я винахідливий.

Я й досі дивуюся, як цій коробці сірників, цій щасливій знахідці, вдалося уникнути руйнації часом — незчисленною кількістю років. Але, хай як це дивно, незабаром я знайшов речовину, ймовірність збереження якої була ще меншою, — камфору. Я знайшов її у закритій банці, герметичність якої, як я припустив, була цілком випадковою. Спочатку мені здалося, що це твердий парафін — з таким розрахунком я й розбив скло. Але запах камфори неможливо переплутати з чимось іншим. Неймовірно, як серед всеохопного розкладу, який тривав, можливо, кілька тисяч століть, цій летючій речовині вдалося зберегтися. Це нагадало мені про один малюнок, який я колись бачив, — він був виконаний фарбою, видобутою з залози викопного головоногого молюска, котрий загинув й окам’янів кілька мільйонів років тому. Спочатку я збирався її викинути, але потім згадав, що камфора — це легкозаймиста речовина, яка горить сильним, яскравим полум’ям і фактично може використовуватись як світильник. Отож я поклав її в кишеню. Однак я не знайшов жодних вибухових речовин або чогось такого, що допомогло б зламати бронзові двері під сфінксом. Залізний лом був поки що найкориснішою знахідкою. Втім, я залишав цю галерею у вельми бадьорому настрої.