Герберт Джордж Веллс - Невидимець (збірка)

Зупинився я дуже м’яко і став роззиратися навколо. Небо вже не було блакитним. На північному сході воно було чорне, і на його тлі яскраво й рівномірно світили бліді білі зірки. Над головою зірок не було і небо мало густий іржаво-червоний колір, а на південному сході, біля обрізаного небокраєм величезного сонця, червоного і нерухомого, воно ставало яскравішим. Скелі навколо мене мали різке червонувате забарвлення. Пагорби з південно-східного боку були вкриті густо-зеленою рослинністю — єдиною ознакою життя, яку я до цього часу помітив. Її насичений зелений колір нагадував колір лісового моху або печерного лишайника — рослин, які живуть у постійній напівтемряві.

Машина Часу стояла на похилому морському березі. Море простягалося на південний захід аж до чіткого обрію, за яким починалося тускле небо. Хвиль на воді не було, як і прибою біля берега, тому що не було ані найменшого подиху вітру. Вода тільки трішки піднімалася й опускалася, ніби дихала, що свідчило: віковічне море досі живе і рухається. Уздовж берега, там, куди інколи підступала вода, лежала товста кірка солі, рожева під вогняним небом. Я відчував дивний дискомфорт, і тоді помітив, що дихання моє прискорене. Це відчуття нагадало мені про єдиний у моєму житті похід у гори, і я зробив висновок, що повітря у той час більш розріджене, ніж зараз.

Раптом на пагорбі я почув пронизливий вереск і побачив істоту, схожу на величезного білого метелика. Вона якось криво пурхала в червоному небі і, покружлявши трохи, зникла вдалині за невисокими пагорбками. Її вереск був настільки гнітючим, що в мене аж мороз пішов поза шкірою, і я надійніше вмостився у сидінні. Ще раз роззирнувшись, я помітив, що червона маса, яку я спочатку прийняв за скелястий уступ, повільно рухається до мене. Тоді я побачив, що це велика крабоподібна істота. Можете уявити собі краба завбільшки з он той стіл, який повільно і невпевнено перебирає своїми численними ногами, ворушить масивними клешнями, крутить і нишпорить довжелезними вусами, кожен із яких завбільшки з батіг візника, і блимає на вас очами, які на стеблах тримаються боків металевої туші? Спина в краба була зморшкувата, прикрашена незграбними виступами і де-не-де поплямлена якимись зеленуватими відкладеннями. З його складної будови рота стирчало безліч щупалець, які під час руху звивались і нишпорили.

Поки я стояв і витріщався на це зловісне страховисько, щоку мені щось залоскотало, ніби на мене наткнулась муха. Я змахнув її рукою, але вона відразу повернулася, а незабаром з’явилася ще одна, біля вуха. Я хотів змести її знову, але спіймав щось схоже на нитку, яка швидко втекла з моєї руки. Я перелякано обернувся і побачив, що це вусик ще одного крабоподібного монстра, який стояв просто в мене за спиною. Його лихі очі звивалися на стеблах, з рота аж слина котилася від апетиту, і він тягнувся до мене своїми незграбними клешнями, замазаними якимось морським слизом. За мить моя рука вже трималася за важіль машини, і я втік від цих чудовиськ на місяць уперед. Але я знову опинився на тому самому пляжі, й вони були досі там. Під понурим світлом, серед темної зелені повзало кілька десятків цих істот.

Я не можу передати вам відчуття того жахливого спустошення, яке охопило світ. Небо, червоне на сході та чорне на півночі, просолене мертве море, кам’янисте узбережжя, котрим повзають бридкі повільні страховища, одноманітна зелень схожих на лишайник рослин, вигляд яких викликає нудоту, розріджене, небезпечне для легень повітря — все це справляло відразливе враження. Я пролетів іще на сто років уперед і знову побачив те саме червоне сонце — тепер воно стало ще трохи більшим і втратило в яскравості; те саме вмираюче море, холодне повітря і таку саму зграю примітивних ракоподібних, котрі повзали туди-сюди між зелених бур’янів і червоних скель. А у небі на заході я помітив бліду криву смугу, схожу на величезний молодий місяць.

Так я й помандрував далі — величезними стрибками по тисячі або більше років, зупиняючись знову і знову. Мною рухала цікавість до долі Землі. З дивним захопленням спостерігав я за тим, як поступово збільшувалось і тьмяніло сонце у західній частині небосхилу і як згасало земне життя. Врешті-решт, більш ніж за тридцять мільйонів років від нашого часу, величезна розпечена баня сонця загородила собою приблизно десяту частину неба, яке ставало дедалі темнішим. Я зупинився ще раз і побачив, що скупчення крабів уже зникли з червоного узбережжя, і тепер, крім посіріло-зелених лишайників і печіночників, на ньому не лишилося ознак життя. Але тепер він був покритий білими цятками, і мене пронизував лютий холод. Де-не-де крутились і падали білі пушинки. На північному заході, під світлом зірок, котрі світили зі скорботно-чорного неба, виблискував сніг, і вершини хвилястих пагорбів були рожево-білі. Берег моря обрамляв лід, а у воді дрейфували цілі крижані брили, хоча більша частина поверхні цього солоного океану, криваво-червоного у світлі нескінченного заходу сонця, ще не замерзла.