Йоун Колфер - Артеміс Фаул. Розум проти чарів

— Іще чаю, панове? — запитав він, безперестанку кланяючись.

Артеміс тільки зітхнув:

— Облиште цей театр та вже сідайте.

— Але ж, пане, я простий офіціант!

В’єтнамець мимоволі звернувся до Лаккея, адже з двох гостей хіба не слуга був тут дорослий?

— У вас ручної роботи м’які черевики, на вас шовкова сорочка, а на ваших пальцях блищать три золоті персні з печатками. Ваша англійська вражає оксфордською вимовою, а ваші нігті делікатно лисніють після недавнього манікюру. Ну який з вас офіціант? Ви — Нґуєн Ксуан, наш інформатор, а весь цей зворушливий маскарад ви тільки на те й влаштували, аби вивідати потайки, чи ми часом не при зброї.

— Свята правда! — Нгуєнові плечі обвисли. — Разюче!

— Навряд чи так уже разюче. Невже ви гадаєте, що досить нацупити подертого фартуха — і ви вже й офіціант?

Нґуєн сів і налив собі м’ятного чаю в крихітну порцелянову чашечку.

— Ковтніть спершу інформації про нашу оснащеність зброєю, — провадив Артеміс. — Особисто я не ношу зброї. А от Лаккей, мій… е… лакей, має: «Зігзауера» в наплічній кобурі, по одному метальному ножу в халявках черевиків, великокаліберного двозарядного міні-пістолета — в рукаві, гарроту — в наручному годиннику та ще три гранати паралізуючої дії, в різних кишенях. Чи не забув я часом чого, Лаккею?

— Забули про кийка, пане.

— О так! Ще ж він ховає під сорочкою добрячого кийка, начиненого кульками з підшипників.

Тремтливою рукою Нґуєн підніс чашечку до губів.

— Та не хвилюйтеся, пане Ксуане! — посміхнувся Артеміс. — Ми не збираємось застосовувати всю ту зброю до вас.

Нґуєн чогось не дуже підбадьорився.

— А взагалі всі ці цяцьки не дуже й потрібні, — незворушно провадив Артеміс. — І без них Лаккей міг би знешкодити вас сотнею різних способів. Хоча, я певен, вистачило б і одного-єдиного.

Та Нгуєн і так уже вибивав зубами чечітку. Бо Артеміс, чого гріха таїти, вмів справляти враження. Блідий підліток із владними манерами й мовою сильного дорослого чоловіка, що звик повелівати. Звісно, Нгуєнові вже доводилося чувати ім’я «Фаул». Ще б не чувати! Хто тільки його не знав у міжнародному злочинному товаристві. Але ж він гадав, що матиме справу з Артемісом-старшим, а не з оцим хлопчиськом. Хоча слово «хлопчисько» якось не клеїлося до цього понурого типчика. А той здоровило, Лаккей? Таж своїми ведмежими лапищами він легко, мов суху паличку, зламає хребта людині. Треба мерщій тікати від цієї чудної парочки! Великі гроші? Та хай хоч сто тисяч дають — життя дорожче!

— А зараз — до справи, — мовив Артеміс, викладаючи на стіл мініатюрного диктофона. — Ви відгукнулися на наше оголошення в Інтернеті.

Нгуєн кивнув головою, несподівано для самого себе молячи Бога, аби його інформація виявилася правдивою.

— Авжеж, добродію… пане Фауле! Те, що ви шукаєте… я… ну, знаю, де воно.

— Справді? І ви гадаєте, я маю повірити вам на слово? А що, коли ви заведете мене просто в пастку? Ворогів у моєї родини вистачає.

Тут Лаккей хвацько піймав у повітрі москіта, що посмів важити на вухо його юного господаря.

— Ні-ні, що ви! — залепетав Нгуєн, дістаючи свого гаманця. — Ось, погляньте.

Артеміс уважно вивчив полароїдний знімок. І звелів своєму серцю заспокоїтися. Виглядало начебто переконливо, але ж у наші дні можна що завгодно підробити за допомогою сучасної комп’ютерної техніки. На знімку видніла рука, простягнена з дедалі густіших шарів сутіні. Ряба зелена рука.

— Гмм, — промимрив він. — Поясніть.

— Це жінка. Знахарка, мешкає недалеко від вулиці Ту-До. Плату бере рисовою горілкою. Весь час п’яна як чіп.

Артеміс кивнув головою. Виглядало таки правдоподібно. Пияцтво. Одна з небагатьох характерних рис, які він розкопав у ході свого дослідження. Хлопець підвівся, розгладжуючи бганки на білій своїй тенісці.

— Дуже добре. То ведіть нас, пане Нґуєне.

В’єтнамець змахнув краплини поту з обвислих вусів.

— Тільки інформація. Така була домовленість. Я не хочу зайвих проклять на мою голову.

Лаккей елегантно схопив вивідача за шкірки.

— Даруйте, пане Нгуєне, але давно минув час, коли ви могли вибирати: встрявати чи ні.

І Лаккей повів в’єтнамця, що впирався, до взятої напрокат чортопхайки на чотирьох колесах. Хоча на рівних вулицях Хошіміна (чи то Сайгона, як його й досі називали місцеві мешканці) можна було обійтися і без автомобіля, але Артеміс волів мати якомога менше контактів із тубільцями.

Джип повз черепахою по вузьких вуличках. Жахливо повільний темп! Тим більше що сподівання в Артемісових грудях уже переростало в нетерплячку. Де взяти сил, щоб стримати це почуття? Невже ж саме зараз і закінчаться їхні пошуки? Шість разів вони кидалися на хибний слід, гасаючи туди-сюди по трьох континентах. Невже ця просякнута алкоголем знахарка і є те саме горнятко з золотом, яке слід шукати там, куди впреться рогом веселка? Скарб під веселкою з горілчаних випарів! Артеміс мано не засміявся. Це ж треба: він придумав жарт. Подібне траплялося з ним не щодня.