Стівен Кінг - Безсоння

Загудів авто відповідач. Голосом, що здивував його своїм спокоєм, Ральф мовив:

— Говорить Ральф Робертс. Мені призначено прийом на десяту ранку завтра, але я не зможу прийти. У мене змінилися обставини. — Помовчавши, він додав: — Звісно, я оплачу візит.

Ральф прикрив очі й опустив трубку на важіль. Потім притулився лобом до стіни.

«Що ти робиш, Ральфе, скажи, будь ласка, про що ти лише думаєш?»

«Тернистий і довгий шлях в Едем, любий…»

«Ти ж не можеш серйозно сприймати подібні думки… Адже так?»

«…то чи варто скаржитися через дрібниці?..»

«Про що ж ти думаєш, Ральфе?»

Він не знав; не мав ані найменшого уявлення. Швидше за все, про долю і про майбутню зустріч у Самарії. Єдине він знав напевно — хвилі болю розходяться від рани в лівому боці, рани, яку завдала людина з ножем. Працівник «швидкої допомоги» дав йому півдюжини знеболювальних таблеток, і Ральф подумав, чи не варто прийняти одну, ось лише він занадто втомився, щоб дійти до раковини й набрати склянку води… А якщо він так утомився, що навіть не може подолати таку мізерну відстань, то як же йому вдасться здолати весь утомливий шлях повернення в Едем?

Ральф не знав, тому що наразі його це не хвилювало. Йому просто хотілося стояти ось так, притулившись лобом до стіни, із заплющеними очима, щоб узагалі не бачити нічого.

Пляж виднівся довгим білим обрамленням яскраво-синього моря, немов оборка з білого шовку в кокетки на подолі; і він був абсолютно порожній, лише круглий предмет лежав на піску метрів за сімдесят. Цей круглий предмет вселяв Ральфові страх, одночасно глибокий і необгрунтований.

«Не підходь до нього близько, — наказав він собі. — У ньому таїться щось погане. Щось по-справжньому погане. Це чорний пес, що виє на повний місяць, кров у раковині, ворон, що сів на жердину перед дверима. Ти не хочеш підходити до нього ближче, Ральфе, і в тебе немає необхідності наближатися до нього. Тому що все це відбувається в одному з усвідомлених снів Джо Вайзера. Якщо захочеш, ти можеш просто повернути назад і піти собі».

Ось лише ноги й далі вели його вперед, отже, цілком можливо, що це був не усвідомлений сон. І, вочевидь, не вельми приємний. Бо що ближче Ральф підходив до предмета на пляжі, то менше той предмет скидався на баскетбольний м’яч.

І все ж це був один із найбільш реальних Ральфових снів, і сам факт усвідомлення того, що це сон, робив його ще більш реальним. І осмисленим. Він відчував голими ступнями чистий, теплий, сипучий пісок; він чув рокотання хвиль, що втрачали силу, накочуючись на пологий берег, де пісок поблискував, як волога засмагла шкіра; він вдихав запах солі й морських водоростей — терпкий сумний аромат, що навіює спогади про літні канікули, проведені в Олд-Орчард-Біч у ті далекі часи, коли він був ще дитиною.

«Гей, старий, якщо вже ти не можеш змінити цей сон, гадаю, тобі варто скористатися катапультою й вистрибнути з нього — інакше кажучи, розбудити себе, причому зробити це негайно».

Ральф пройшов половину відстані до предмета, що лежав на пляжі, і вже не залишалося жодних сумнівів у тому, що це — не баскетбольний м’яч, а голова. Хтось закопав у пісок людську істоту аж до підборіддя… І Ральф раптом зрозумів, що настає приплив. Він не вистрибнув зі сну; він побіг. І в цей момент піна прибою торкнулася голови. Вона відкрила рота і закричала. Ральф одразу ж упізнав голос, хоч і спотворений криком. Це був голос Керолайн.

Ще одна піниста хвиля накотила на пляж, обмивши волосся, що прилипло до мокрих щік. Ральф побіг швидше, розуміючи, що напевно спізниться. Приплив обганяв його. Вода затопить голову швидше, ніж йому вдасться визволити закопане тіло з піску.

«Не треба рятувати її, Ральфе. Керолайн уже мертва, і це сталося не на пустельному пляжі. Це сталося в палаті № 317 міської лікарні Деррі. Ти був поруч до кінця, а звук, який ти чуєш, це не прибій, а дощ зі снігом, що стукає у вікно. Пам’ятаєш?»

Він пам’ятав, але однаково побіг ще швидше, залишаючи позад себе хмари піску.

«Ти ж не добіжиш до неї; хіба ти не знаєш, як це буває уві сні? Кожна річ, до якої прагнеш, перетворюється на щось інше».

Ні, у вірші мовилося інакше… Але як? Ральф не був упевнений. Зараз він пам’ятав лише те, як вірш закінчувався: оповідач сліпо тікав від чогось мертвого

(Обертаючись через плече, я бачив обриси),

що переслідувало його в лісі… переслідувало і наздоганяло.

І все-таки він наближався до темного обрису на піску. І він не перетворився ні на що інше, і коли Ральф упав на коліна перед Керолайн, він одразу зрозумів, чому не міг упізнати свою дружину: щось жахливе відбулося з її аурою. Вона прилипла до шкіри Керолайн, як огидний брудний мішок. Тінь Ральфа впала на неї, і Керолайн одразу ж закотила очі, як кінь, що розбився, стрибаючи через високий бар’єр.