Стівен Кінг - Безсоння

Ральф відчув внутрішній спалах. Шрам на його руці моментально розжарився набіло. Цей жар не завдавав болю, але вирвався з нього розбіжними колами енергій. Його свідомість зафіксувала грандіозний зелений спалах, настільки яскравий, що на мить Ральфові здалося, начебто довкола нього вибухнуло Смарагдове Місто Королівства Оз. Щось (або хтось) кричало. Від високого, ріжучого звуку можна було збожеволіти, слідом за криком почувся глухий удар.

Раптовий вихор сили пронісся мимо Ральфа, поширюючись віялоподібним потоком вітру й зникаючим зеленим світлом. Він уловив дивний, перекошений образ Кривавого Царя, уже не красивого й зовсім не молодого, але древнього, скорченого й найменше подібного до людини з-посеред усіх прибульців, яких коли-небудь заносило на шот-таймерівский рівень існування. Потім щось відкрилося над їхніми головами, оголюючи увесь діапазон темряви, простромлений пересіченими вихровими потоками й різнобарвними променями. Здавалося, Кривавого Царя вітром зносило туди, немов опалий листок. Барви ставали яскравішими, і Ральф відвернувся, піднявши руку, щоб прикрити очі. Він розумів, що між його рівнем і незбагненними шарами іншого існування відкрився канал; і ще він розумів, що коли буде й далі дивитися в це світіння, що все посилюється, на ці

(смертоносні вогні)

бурхливі барви, то смерть стане для нього не гіршим, а найкращим результатом. Він не лише зажмурив очі — він зажмурив свій розум.

А через секунду зникло все — істота, яку Ед знав як Кривавого Царя, кухня в їхньому старому будинку на Річмонд-стріт, крісло-гойдалка його матері. Ральф стояв на колінах футів за шість над носом «Чирокі», піднявши руки вгору, як дитина, якій частенько перепадає від жорстоких батьків, а глянувши вниз, побачив Громадський центр і автостоянку, що примикала до нього. Спершу Ральфові здалося, що це обман, оптична ілюзія, бо ліхтарі автостоянки немов розходилися в боки. Вони нагадували юрбу занадто високих і дуже худих людей, що почали розходитися наприкінці грандіозного видовища. Та й сама стоянка ніби… ну… розширювалася.

«Не розширюється, вона наближається, — подумав Ральф. — Літак знижується. Ед починає виконувати роль камікадзе».

Ральф застиг на місці, не просто здивований, а заворожений. Він перетворився на міфічну проміжну істоту — вочевидь не на бога (жоден бог не може відчувати таку втому й страх), але й не таке земне створіння, як людина. Ось що таке справжній політ, ось що означає дивитися на землю згори, без жодних меж. Це…

(— РАЛЬФЕ!)

Крик Луїзи пістолетним пострілом розірвався у вухах. Ральф здригнувся, і як тільки його погляд відірвався від гіпнотизуючого вигляду розпростертої внизу землі, він зміг рухатися. Підвівшись із колін, він пройшов у літак. Це далося Ральфові легко — так людина долає дорогу додому. Вітер не обдував обличчя й не відкидав волосся із лоба, а коли ліве плече пройшло крізь пропелер «Чирокі», лопаті поранили його не дужче, ніж поранили б дим.

Він побачив бліде красиве обличчя Еда — обличчя вічного мандрівника — «він мандрівником був у цьому світі, — він, як скорботний дух, занесений сюди» — герой поеми, [59] Поема Дж. Байрона «Лара». читаючи яку, Керолайн завжди плакала, — і недавнє відчуття жалю й співчуття змінилося гнівом. Дуже важко по-справжньому гніватися на Еда — зрештою, він лише пішак, якого пересувають по шаховій дошці, — і все ж будинок, у який він спрямував свій літак, повен справжніх, реальних людей. Безневинних людей. Ральф помітив дитячу впертість і водночас волю в одурманеному обличчі Еда й, проходячи крізь тонку стінку кабіни пілота, подумав: «На певному рівні, Еде, ти знав, що в тебе ввійшов диявол. Гадаю, ти міг вигнати його… Хіба не казали пан Л. і пан К., що завжди є можливість вибору? А якщо є вибір, отже, ти сам зробив його».

Голова Ральфа піднімалася над літаком, і він знову став на коліна. Панорама Громадського центру заповнила все лобове скло, і Ральф зрозумів, що вже пізно зупиняти Еда.

Діставши з кишені сережку, що залишилася, Ральф і її затиснув між пальцями штирем назовні, потім узявся за кнопку дзвінка. Другою рукою він обхопив дроти, протягнені між коробкою й дзвінком. Заплющив очі й сконцентрувався, викликаючи переміщення. У животі виникло відчуття порожнечі, і Ральф устиг подумати: «Ого! Точнісінько як ліфт-експрес!»

І знову він опинився на рівні шот-таймерів, де не було місця ні для богів і дияволів, ні для лисих лікарів-карликів з їхніми магічними ножицями та скальпелями, ні для будь-яких аур. Він опустився вниз, де ходіння крізь стіни було неможливим. На рівні шот-таймерів він ставав видимим… І, наскільки зрозумів Ральф, Ед дивився на нього: