Стівен Кінг - Безсоння

(«Джонні не допоможе тобі, мій хлопчику. Він не допоміг тобі тоді, не зможе допомогти й тепер.)

Звичайно, не зможе. Його старший брат Джонні помер шість років тому. Помер від серцевого нападу, можливо, такого ж випадкового, як і той, що забрав життя Білла Мак-Говерна і…

Ральф подивився ліворуч, але крісло пілота також зникло разом з Едом Діпно. Ральф побачив стару плиту, на якій його мати готувала в будинку на Річмонд-стріт (заняття, яке не подобалося матері й не виходило в неї все життя), і двері, що вели в їдальню. Він побачив кленовий обідній стіл. У центрі його скляна ваза з вогненно-червоними трояндами. У кожної троянди було обличчя… Криваво-червоне обличчя, що задихалося…

«Але це неправильно, — подумав Ральф. — Усе неправильно. Ніколи в будинку матері не стояли троянди — у неї була алергія на квіти й особливо троянди. Коли мати проходила повз троянди, вона чхала як божевільна. Я бачу троянди тому…»

Він глянув на створіння в кріслі-качалці, на червоні пальці, які, сплавляючись разом, перетворювалися на плавці. Ральф уп’явся в червоне полотно, що лежало на колінах істоти, і шрам на його руці почав поколювати.

«Що ж тут відбувається?»

Але, звичайно, він знав, що саме відбувається; йому досить було лише перевести погляд від червоного «чогось», що сиділо в кріслі, на картину, що висіла на стіні, — ту, що зображала червонолицього сердитого Ісуса, що підглядає за сімейною трапезою. Ральф був не в своєму старому будинку в Мері-Мід і не в літаку, що летів над Деррі.

Він був при дворі Кривавого Царя.

Не роздумуючи, чому і з якою метою він так чинить, Ральф опустив руку в кишеню і стиснув у долоні одну з сережок Луїзи. Здавалося, його рука дуже далеко й належить комусь іншому. Цікава річ: виявляється, досі він не розумів, що таке страх. Звичайно, він думав, що боїться, але це було ілюзією — єдиний раз Ральф наблизився до страху в публічній бібліотеці Деррі, коли Чарлі Пікерінґ застромив у нього ніж і пообіцяв випустити кишки. Однак у порівнянні з тим, що переживав Ральф зараз, це уявлялося лише короткочасним дискомфортом.

«Прийшла зелена людина… Він здавався хорошим, але я можу й помилятися».

Ральф сподівався, що Луїза не помилилася; тому що тепер у нього залишилася лише зелена людина.

Зелена людина й сережки Луїзи.

(— Ральфе! Перестань витати в хмарах! Дивися на свою матір, коли вона розмовляє з тобою! Тобі вже сімдесят, а поводишся ти як шістнадцятирічний недоумок!)

Він обернувся до рибоподібного «чогось» у кріслі. Тепер той лише віддалено нагадував його покійну матір.

(— Ти не моя мати! А я і далі в літаку!)

(— Ні, мій хлопчику. Не варто так думати. Зроби крок з моєї кухні, і падати тобі доведеться дуже довго.)

(— Не витрачай слів. Я бачу, що ти таке.)

«Щось» заговорило голосом людини, яка задихається від гніву, і в грудях у Ральфа похололо.

(— Ні. Може, ти так і вважаєш, але помиляєшся. Так тобі й не захочеться дивитися, якщо я відкину маскування. Повір мені, Ральфе.)

З наростаючим жахом Ральф спостерігав, як ця мати-щось перетворюється на величезного голодного вугра, гострі зуби якого блищали у розкритій пащі, вуса тепер звисали майже до комірця сукні, і далі одягненої на це щось. Зябра, гострі, немов леза, відкривалися й закривалися, оголюючи червону внутрішню пащу. Очі округлялися, зіниці зникали, очниці розходилися в сторони. Зміни тривали, поки опуклі очі не опинилися пообіч лускатого лику створіння.

(— Не смій ворушитися, Ральфе. Можливо, ти загинеш у результаті вибуху, на якому б рівні не перебував — тут ударна хвиля також має силу, як і в будь-якому будинку, — але ця смерть усе-таки краща, ніж моя смерть.)

Чудовисько розкрило пащу. Здавалося, воно глузувало з нього.

(— Хто ти? Кривавий Цар?)

(— Так називає мене Ед — чи не правда, у нас мають бути власні імена? Якщо тобі не подобається звертання «мамо Робертс», чому б не звати мене Цар-рибою? Ти ж чув по радіо про Цар-рибу?)

Звичайно, він про це колись чув… Та тільки справжня Цар-риба ніколи не носила сукні. До того ж справжня Цар-риба була Царицею-рибою й жила в глибинах Барренса.

Якось улітку, коли йому було сім років, рибалячи разом з братом Джонні, Ральф Робертс піймав неймовірних розмірів рибу — це було ще в ті часи, коли без ризику для здоров’я можна було спокійно їсти піймане у водах Барренса. Ральф попросив старшого брата зняти рибину з гачка й помістити її у відро зі свіжою водою. Джонні відмовився, посилаючись на неписаний Кодекс Честі Рибалки: справжній рибалка сам копає хробаків, сам насаджує наживку, сам знімає здобич із гачка.