Стівен Кінг - Безсоння

Ральф пішов за Гемом у пропахлу тютюном крамничку, яка зовсім не видавалася лігвом о пів на десяту ранку. Вінстон Сміт ішов попереду, зупинившись лише кілька разів, щоб окинути їх поглядом своїх старечих жовтих очей. «Він дурень, але й ти анітрохи не кращий», — неначе промовляв цей загадковий погляд. За цих обставин подібна думка зовсім не здавалася Ральфові такою вже суперечливою. Він узяв газети під пахву, схилився над розграфленим аркушем, що лежав на прилавку біля касового апарату, і підписав звернення до Сьюзен Дей приїхати в Деррі й виступити на захист Центру допомоги жінкам.

Ральф здолав підйом на Ап-Майл-Вілл успішніше, ніж сподівався, і, минувши перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт, подумав: «Ось так, некепсько».

Раптовий дзенькіт у вухах і тремт у ногах змусили його зупинитися і прикласти руку до грудей. Серцебиття прискорилося настільки, що він аж злякався. Почувся шелест паперу — це з газети під пахвою вислизнув і полетів у водостічну канаву рекламний проспект. Ральф уже було нагнувся за ним, але вчасно зупинився.

«Не дуже розумно, Ральфе, — якщо ти нахилишся, то, швидше за все, впадеш. Краще залишити це для двірника».

— Чудова думка, — пробурмотів він, випрямляючись. Чорні цятки, немов сюрреалістична вороняча зграя, замигтіли перед очима. Ральф був майже певен, що це його останні хвилини, що зараз він упаде і йому буде вже однаково, що він устиг зробити в цьому житті, а що — ні.

— Ральфе? З тобою все гаразд?

Обережно підвівши голову, він побачив Луїзу Чесс, що жила на протилежному боці Гарріс-авеню за півкварталу від його будинку. Вона сиділа на одній із лавочок біля входу в Строуфорд-парк, можливо, чекаючи автобуса.

— Усе добре, — відповів Ральф, змусивши зрушитися з місця неслухняні ноги. Здавалося, він ішов, долаючи опір дивної грузької рідини, затято сподіваючись дістатися до лавочки. І Ральф не зміг притамувати полегшене зітхання, коли буквально впав на сидіння поряд із жінкою.

У Луїзи Чесс були величезні темні очі — коли Ральф іще був дитиною, такі очі називали іспанськими, — і він міг заприсягтися, що через ці очі чимало хлопців не мали спокою, коли Луїза вчилася в старших класах. Очі досі були прекрасні, але Ральфові не дуже подобалася тривога, що з’явилася в них зараз. Це було… Як? «Занадто дружелюбно», — спало на гадку, але він не був певен, що ця гадка правильна.

— Добре, — луною повторила Луїза.

— Звичайно. — Ральф дістав із задньої кишені штанів хусточку, нишком глянувши, чи чиста вона, і витер лоба.

— Сподіваюся, ти не будеш заперечувати, Ральфе, якщо я скажу, що вигляд у тебе не найкращий.

Ральф заперечував, але не знав, як сказати про це.

— Ти блідий, спітнів, до того ж смітиш на вулиці.

Ральф здивовано глянув на жінку.

— Щось випало з твоєї газети. Здається, це рекламний проспект.

— Невже?

— Ти й сам це чудово знаєш. Зачекай-но.

Легко підвівшись, вона перетнула тротуар, нахилилася (хоча стегна в неї були й широкуваті, ноги Луїзи здалися Ральфові все ще надзвичайно стрункими для жінки шістдесяти восьми років) і підняла проспект, тоді повернулася й сіла поруч.

— Ось так, — сказала вона задоволено. — Тепер ти більше не смітиш.

Ральф мимоволі посміхнувся:

— Дякую.

— Не варто. Мабуть, сьогодні можна собі дозволити гамбургер і дієтичну колу. Я стала занадто огрядною після смерті містера Чесса.

— Ти зовсім не огрядна, Луїзо.

— Спасибі, Ральфе, ти справжній джентльмен, тільки не хитруй. У тебе закрутилася голова? Та ти мало свідомість не втратив!

— Просто мені треба було відсапатися, — вимушено посміхнувся Ральф, обертаючись до зграйки хлопців, що грали в бейсбол у парку. Діти грали, забувши про все на світі. Ральф позаздрив досконалості їхньої дихальної системи.

— Це ж треба, відсапувався.

— Саме так.

— Просто переводив подих.

— Луїзо, ти немов заїжджена платівка.

— Що ж, заїжджена платівка розповість тобі дещо, гаразд? Ти, мабуть, псих, якщо піднімався на пагорб у таку спеку. Якщо тобі так хочеться гуляти, то чому б не прогулятися до аеропорту, як раніше?

— Тому що це нагадує мені про Керолайн, — відповів він, незадоволений своїм натягнутим, майже грубим тоном, але сказати м’якше не міг.

— О, чорт, — пробурмотіла Луїза, легенько торкнувшись його руки. — Вибач.

— Нічого, все гаразд.

— Ні, не гаразд. І мені варто було б подумати, перш ніж базікати. Тобі вже не двадцять років, Ральфе. І навіть не сорок. Я не хочу сказати, що ти в поганій формі — будь-хто підтвердить, що на свої роки ти чудово зберігся, — але тобі варто поберегти себе. Гадаю, Керолайн погодилася б зі мною.