Стівен Кінг - Безсоння

«АБОРТ — ЦЕ ВБИВСТВО». На його пам’яті кілька разів жінок, що скористалися послугами цієї клініки, розташованої поряд із пологовим будинком Деррі, але фактично з ним не пов’язаної, просто цькували.

— Так, вони роблять аборти, — погодився Гем. — Хіба у вас із дружиною не виникали подібні проблеми?

Ральф подумав про всі ті роки, протягом яких вони з Керолайн намагалися мати дітей, — роки, які так нічого й не принесли, крім кількох фальшивих тривог і єдиного викидня на п’ятому місяці вагітності, — і знизав плечима. Раптом день здався йому занадто спекотним, а ноги — занадто втомленими. Він подумав про дорогу назад, яку ще треба було здолати.

— Господи, не знаю, — похитав головою він, — не хочеться, щоб люди здіймали такий… такий галас.

Дейвенпорт хмикнув, підійшов до вітрини сусіда й задивився на плакат.

Одразу ж високий блідий чоловік із еспаньйолкою — це й був сам Ден Далтон, цілковита протилежність Тімоті Далтону, [5] Англійський актор, що став особливо популярним після виконання ролі Джеймса Бонда. який в уяві Ральфа й повинен був би рекламувати «Мальборо», — матеріалізувався з темних надр магазину поношеного одягу, немов водевільна примара, що злегка запліснявіла від тривалого ув’язнення в підземеллі. Він зрозумів, на що саме дивиться Дейвенпорт, і презирлива посмішка скривила його губи. Ральф подумав, що подібна посмішка цілком може спричинитися до кількох вибитих зубів або зламаного носа її власника. Особливо в такий нестерпно спекотний день.

Дейвенпорт, тицьнувши пальцем на плакат, сердито похитав головою. Посмішка Далтона стала ще ширшою.

Він замахав руками на Дейвенпорта — «Кого цікавить твоя думка?» — промовляв цей жест, — потім знову розтанув у таємничих глибинах «Секонд-генду». Коли Дейвенпорт повернувся до Ральфа, на його щоках палали яскраво-червоні плями.

— Фотографію цього типа варто було б помістити в енциклопедії як ілюстрацію до слова «прутень», — спересердя мовив він. «Здається, він такої ж думки про тебе», — подумав Ральф, але розсудливо промовчав.

Дейвенпорт стояв перед заставленим книжками стендом, засунувши руки в кишені під червоним фартухом, і думав про плакат із зображенням (гей, гей) Сьюзен Дей.

— Ну що ж, — насмілився порушити мовчання Ральф. — Гадаю, мені краще…

Дейвенпорт стрепенувся.

— Зачекай, не йди, — мовив він. — Підпиши спершу наше звернення, якщо хочеш повернути мені хороший настрій.

Ральф переступав з ноги на ногу:

— Зазвичай, я не втручаюся в такі справи…

— Нумо, Ральфе, — вмовляв його Дейвенпорт. — У цьому немає нічого поганого, ми просто хочемо бути певні, що вискочки на кшталт ватажків «Нашої справи» і політичних неандертальців типу Далтона не прикриють справді корисний жіночий центр. Я ж не прошу тебе підписувати документ на підтримку проведення хімічних випробувань на дельфінах.

— Сподіваюся, — промимрив Ральф.

— Нам би хотілося послати п’ять тисяч підписів Сьюзен Дей до першого вересня. Можливо, це нічого не змінить — Деррі всього лише придорожнє селище, а ця жінка занадто зайнята, — але ж спробувати не гріх?

Ральф хотів було сказати Гамільтону, що єдиною петицією, яку він підписав би не роздумуючи, було б звернення до божеств сну, щоб вони повернули йому три години чудового відпочинку, украдені в нього, але, ще раз глянувши в обличчя книгопродавця, передумав.

«Керолайн підписала б це кляте звернення, — подумав він. — Звичайно, навряд чи її можна було назвати прихильницею абортів, але вона й не була шанувальницею чоловіків, які повертаються додому після закриття барів і лупцюють своїх дружин і дітей, як боксерські груші».

Усе правильно, але не це було головною причиною, яка спонукала б Керолайн поставити свій підпис. Вона зробила б це, щоб мати хоч найменший шанс послухати й побачити навіч таку непокірну пані, як Сьюзен Дей. Вона зробила б це з цікавості, яка була, можливо, однією з визначальних рис її характеру — настільки сильною, що навіть пухлина мозку не могла її подолати. За два дні до смерті вона вийняла квиток у кіно, який Ральф використовував як закладку, із книги, яку він залишив на тумбочці біля ліжка, бо хотіла знати, що саме він дивився. Фільм називався «Чудові хлопці»… І тут Ральф одночасно здивувався й засмутився, збагнувши, які болючі ці спогади. Навіть тепер йому було нестерпно боляче.

— Звичайно, — кивнув він. — Я із задоволенням поставлю свій підпис.

— Це чудово! — вигукнув Гамільтон, поплескавши Ральфа по плечу. Його замислений погляд змінився посмішкою, але, як подумав Ральф, у ній не відчувалося зміни на краще. Посмішка була важкою й не дуже привабливою. — Зайдімо в моє лігво!