Стівен Кінг - Безсоння

Із двох фотографій, поміщених над текстом, дивилася приваблива блондинка віком близько сорока років, але похмурість зображення на фотографіях — обличчя без посмішки у фас ліворуч і профіль праворуч на нудному білому тлі — змусила Ральфа зупинитися. Так зазвичай знімали злочинців, розклеюючи їхні фото в громадських місцях і показуючи в телепрограмі поліцейської хроніки… Тож навряд чи це було просто збігом. Отже, фотографії жінки зупинили його, але її ім’я змусило заклякнути на місці.

«РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО СЬЮЗЕН ЕДВІНА ДЕЙ» — було надруковано величезними чорними літерами. А нижче, немов спалах блискавки, горіли чотири червоних слова: «ГЕТЬ ІЗ НАШОГО МІСТА!» Найнижчий рядок був набраний дрібним шрифтом. Від дня смерті Керолайн зір у Ральфа дуже ослаб — як у торбі бісової мами загубився, — і він, подавшись уперед, мало не торкаючись лобом брудного скла вітрини «Секонд-генду», нарешті зміг розібрати: «Коштом Комітету “Друзі життя” штату Мен».

Десь у глибині його мозку зашепотів голосок: «Гей, гей, Сьюзен Дей! Скільки вбила ти дітей?»

Сьюзен Дей, згадав Ральф, була політичною активісткою чи то з Нью-Йорка, чи з Вашингтона, яка доводила своїм красномовством таксистів, перукарів і капелюшників до шаленства. Він не міг точно сказати, чому на гадку спав саме цей римований рядок; він невиразно асоціювався з якимось спогадом. Можливо, у старому, змученому мозку сплив рядок із пісні протесту кінця шістдесятих — часу в’єтнамської війни: «Гей, гей, Ел Бі Джей! Скільки ти убив дітей?»

«Ні, не те, — подумав він. — Близько, але не гаряче. Це…»

За мить до того, як мозок Ральфа після болісних зусиль зміг пригадати ім’я й вигляд Еда Діпно, поруч пролунав голос:

— Ральфе, друже, радий вітати тебе! Заходь же!

Відірваний від своїх думок, Ральф обернувся на голос, здивований і одночасно шокований тим, що ледь не заснув на ходу. «Господи, — подумав він. — Неможливо збагнути всю значущість сну, поки не втратиш його. Тоді все починає пливти перед очима, а суть того, що відбувається, ніби розмита».

Із Ральфом заговорив Гамільтон Дейвенпорт, власник книжкової крамнички. Він саме виставляв книги в яскравих обкладинках на вуличний стенд. Попихкуючи затиснутою в зубах старою люлькою, що завжди нагадувала Ральфові трубу пароплава, Гамільтон випускав у пекуче прозоре повітря легкі струмки диму. Вінстон Сміт — старий сірий імпозантний кіт — улаштувався в дверях, затишно прикривши лапи пухнастим хвостом. Кіт дивився на Ральфа з жовтоокою байдужістю, мовби кажучи: «Гадаєш, тобі все відомо про старість, друже? Можу заприсягтися, нічого ти про це не знаєш».

— Гей, Ральфе, — здивовано мовив Дейвенпорт, — я звертаюсь до тебе вже втретє.

— Та, певно, я задумався. — Обігнувши книжковий стенд, Ральф підійшов до дверей (Вінстон Сміт із королівською байдужістю й далі лежав собі) і взяв дві газети, які купував щодня: «Бостон ґлоуб» і «Ю-Ес-Ей тудей». «Деррі ньюс» йому доставляли додому. Ральф, із задоволенням читаючи всі три видання, не міг сказати, якому з них віддає перевагу.

— Я не… — і тут він раптом замовк, бо перед його внутрішнім зором постало обличчя Еда Діпно. Так, цю жахливу пісеньку він почув з вуст Еда біля аеропорту ще минулого літа — не дивно, що потрібен був час, щоб освіжити свою пам’ять. І Ед Діпно не з тих, хто просто так розспівував би подібні канцони.

— Ральфе? — окликнув його Дейвенпорт. — Ти знову відключився, не договоривши.

Ральф закліпав.

— Вибач. Я погано спав, саме це я й хотів сказати.

— Недосипання… Одначе є проблеми й серйозніші. Гадаю, тобі варто випивати на ніч склянку теплого молока з медом і півгодини слухати заспокійливу музику.

Так цього літа Ральф учергове виявив, що кожному в Америці відомий свій домашній засіб від безсоння, така собі сонна магія, що передається з покоління в покоління на кшталт сімейної Біблії.

— Дуже добре до цього надається Бах і Бетховен, та й Вільям Акерман не такий уже й поганий. Але найголовніше, — Дейвенпорт, наголошуючи, підняв угору палець, — не вставати з крісла півгодини. У жодному разі! Не відповідати на телефонні дзвінки, не гратися з собакою, не заводити будильника, не йти чистити зуби… Нічого! А потім, коли ти ляжеш у ліжко… Раз! Вирубує, як світло!

— А якщо, сидячи у своєму улюбленому кріслі, раптом захочеш до туалету? — запитав Ральф. — Таке трапляється раптово, особливо в моєму віці.

— Нароби в штани, — швидко відповів Дейвенпорт і розсміявся. Ральф посміхнувся, але радше від небажання здатися нечемним. Безсоння забрало його почуття гумору.