Стівен Кінг - Безсоння

— Ральфе, тобі необхідно звернутися до лікаря! — крикнув навздогін Мак-Ґоверн, і Ральф уже не зміг переконати себе, що не чує ноток дивного, сварливого задоволення в голосі Мак-Ґоверна. Турбота, що перекриває їх, можливо, й була щирою, але це нагадувало солодку поливу на кислому пирозі.

— Не до фармацевта, не до гіпнотизера, не до голковколювача! Тобі необхідно звернутися до твого власного сімейного лікаря!

«Так, до того, хто вгробив мою дружину, — подумки вигукнув Ральф. — Того, хто закопав її по шию в пісок і хто сказав, що їй не варто ні про що турбуватися, якщо вона прийматиме валіум або тиленол-3».

А вголос вимовив:

— Мені необхідно прогулятися. Ось що мені потрібно, і це єдине, що мені потрібно. — У скронях болісно стукотіло, ніби всередині били відбійним молотком, — ось такі, подумав Ральф, напевно, і бувають серцеві напади. Якщо він якомога швидше не візьме себе в руки, то з ним станеться те, що його батько називав «апоплексичним ударом від люті». Ральф чув, як за ним плівся Мак-Ґоверн. «Не займай, Білле, — подумки попросив Ральф. — Не торкайся мене, бо якщо ти це зробиш, я можу розвернутися і врізати тобі межиочі».

— Невже ти не розумієш, що я намагаюся допомогти тобі?! — вигукнув Мак-Ґоверн. Листоноша на протилежному боці вулиці знову зупинився й глянув на них, а біля «Червоного яблука» Карл, що працює зранку, і Сью, яка змінює його вдень, здивовано дивилися на них. Карл тримав у руках пакет з гамбургерами. Так, у такі моменти помічаєш дивні речі… Однак не настільки дивні, як ті, що він бачив уранці.

«Речі, що, як тобі здавалося, ти бачив, Ральфе», — м’яко прошептав зрадницький голос у його голові.

— Прогулянка, — з розпачем пробурмотів Ральф. — Усього лише прогулянка. — Перед внутрішнім зором прокручувалася стрічка кіно. Це було неприємне кіно. Ральф намагався не ходити на такі фільми, навіть якщо весь репертуар кінотеатру він уже переглянув. Звукова доріжка цього уявного фільму жахів відтворювала «Еники-беники — плесь!»

«Дозволь мені дещо сказати, Ральфе, — у твоєму віці розумові розлади — річ поширена. У твоєму віці подібне частенько відбувається з людьми, так що СХОДИ ДО СВОГО ЛІКАРЯ!»

На веранді свого будинку стояла місіс Бенніґен, і далі одягнена в яскраво-червоне осіннє пальто. Вона дивилася на них, відкривши рота від подиву.

— Ти чуєш мене, Ральфе? Сподіваюся, що чуєш! Сподіваюся!

Ральф пришвидшив крок, піднявши плечі, начебто опирався сильним поривам вітру. «А якщо він буде продовжувати кричати все голосніше й голосніше? А якщо він сунутиме за мною через усю вулицю!»

«Якщо він зробить це, люди подумають, що то він збожеволів», — сказав Ральф сам собі, але й ця думка не могла заспокоїти його. У голові звучала мелодія дитячої пісеньки — здавалося, хтось награвав на піаніно — ні, не по-справжньому грав, а спотикався на кожному такті, немов мелодію підбирала дитина, яка лише недавно відкрила для себе принадності музики:

Тепер Ральф думав про літніх мешканців Гарріс-авеню — тих, хто купує страховку в компаніях, рекламованих кабельним телебаченням; тих, хто має камені в жовчному міхурі й рак шкіри; тих, чия пам’ять скоротилася, а простата збільшилася; тих, хто живе лише на пенсію і дивиться на світ крізь катаракту, що все товщає, а не через рожеві окуляри. Це люди, що прочитують усю періодику й уважно вивчають за каталогом у супермаркеті склад консервованих продуктів і заморожених обідів. Він бачив їх, одягнених у гротескно короткі шорти й короткі спідниці, кепки й футболки із зображенням героїв мультфільмів. Одне слово, він бачив найстарших у світі дошкільнят. Вони марширували навколо подвійного ряду стільців, у той час як маленький лисий чоловічок награвав «Еники-беники — плесь!» на піаніно. Другий лисий чоловічок прибирав один стілець, і коли музика змовкала, всі швидко всідалися, але одному не залишалося місця — на цей раз не пощастило Мей Лочер, а хто наступний — чи не Мак-Ґоверн? Зайвий мусить покинути кімнату. І Ральф чув сміх Мак-Ґоверна. Білл сміявся, тому що йому знову дісталося місце. Мей Лочер померла, Боб Полгерст помирає, Ральф Робертс утрачає розум, але з ним усе гаразд, Вільям Д. Мак-Ґоверн, есквайр, як завжди у формі, не згорблений і не сутулий, чудово харчується і спроможний відшукати собі стільця, коли обривається музика.