Стівен Кінг - Безсоння

Ральф підвівся, зійшов з ґанку й застиг па доріжці, повернувшись до Мак-Ґоверна спиною. У скронях пульсувало, а серце прискорено билося. Задуже прискорено.

«Він не просто вказував. Я був правий, цей маленький сукин син відзначав мене. І він мені не снився. Як і ті, кого я бачив, що вони виходили з будинку місіс Лочер, У цьому я теж упевнений».

«Звичайно, Ральфе, — відповів інший голос. — Божевільні завжди впевнені в божевільних речах, які вони бачать і чують. Якраз це, а не самі лише галюцинації, й робить їх божевільними. Якщо ти справді бачив те, що бачив, що ж тоді сталося з місіс Бенніґен? Що сталося з вантажівкою? Де ти втратив сорок п’ять хвилин, поки Мак-Ґоверн розмовляв по телефону з Ларрі Перро?»

— У тебе тривожні симптоми, — пролунав позаду голос Мак-Ґоверна, і Ральфові почулося щось жахливе в його тоні. Задоволення? Чи могло це бути задоволенням?

— Один з них тримав ножиці, — не обертаючись, тихо вимовив Ральф. — Я бачив їх.

— Ну, подумай же, Ральфе! Поворуши мізками й подумай! У неділю вдень, менше ніж за двадцять чотири години до твого візиту до акупунктуриста, безумець ледве не проткнув тебе ножем. Не дивно, що тобі приверзлася кошмарна ситуація. Голки Гонга й мисливський ніж Пікерінґа трансформувалися в ножиці, ото й усе. Невже ти не розумієш, що ця гіпотеза пояснює все, тоді як ти стверджуєш зворотнє?

— Виходить, я ходив у сні, коли шукав бінокль? Саме така твоя думка?

— Можливо. Швидше за все, так воно й було.

— І те саме з газовим балончиком у кишені моєї куртки? Старий Дор не має до цього жодного стосунку?

— Мене не хвилює балончик чи старий Дор! — крикнув Мак-Ґоверн. — Мене хвилюєш ти! Ти страждаєш безсонням із квітня або травня, після смерті Керолайн ти пригнічений і засмучений…

— Я не пригнічений! — закричав Ральф. На протилежному боці вулиці зупинився листоноша й подивився на них, тоді пішов далі.

— Добре, скажемо інакше, — мовив Мак-Ґоверн. — Ти не був пригнічений. Але ти не спав, ти бачив аури, людей, що вибираються із зачинених будинків глупої ночі… — А потім оманливо веселим голосом Білл вимовив те, чого так боявся Ральф: — Тобі слід бути дуже обережним, старий. Ти починаєш міркувати в стилі Еда Діпно.

Ральф обернувся. Гаряча, пульсуюча кров бухнула в обличчя.

— Ну чому ти такий? Чому ти так зі мною розмовляєш, чому ти мене переконуєш?

— Я не переконую тебе, Ральфе. Я намагаюся допомогти тобі. Бути тобі другом.

— Але виглядає це інакше.

— Іноді правда ранить, — спокійно зауважив Мак-Ґоверн. — Хоч зрідка варто прислухатися до того, що намагаються сказати твій розум і тіло. Дозволь запитати — це єдиний тривожний сон, що наснився тобі останнім часом?

Думка Ральфа перелетіла до Керол, закопаної по шию в пісок, яка кричить про сліди людини в білому. До жуків, що струменіють відгодованим потоком з її голови.

— Мені взагалі останнім часом не снилися кошмари, — глухо відповів він. — Гадаю, ти цьому не повіриш, тому що тоді руйнується твій настільки прекрасно розроблений сценарій.

— Ральфе…

— Дозволь запитати тебе. Ти справді вважаєш побачених мною людей і смерть Мей Лочер простим збігом?

— Може, й ні. Очевидно, через фізичне й емоційне перенапруження створилися умови для короткочасного функціонального психічного розладу.

Ральф мовчав.

— Я вірю, що такі речі трапляються час від часу, — підводячись, мовив Мак-Говерн. — Можливо, це звучить кумедно з вуст настільки раціонального птаха, як я, але це так. Я не стверджую, що тут відбулося саме це, але припускаю таку можливість. Та в одному я абсолютно впевнений — тих двох чоловіків, яких, як тобі здається, ти бачив, узагалі не існує в реальному світі.

Ральф дивився на Мак-Ґоверна, засунувши руки в кишені й відчуваючи, як вони стискаються в кулаки. Від напруги м’язи в нього тремтіли.

Мак-Ґоверн, зійшовши з ґанку, обережно взяв Ральфа за руку трохи вище ліктя:

— Я думав…

Ральф так різко висмикнув руку, що Мак-Ґоверн зойкнув від подиву й похитнувся.

— Я знаю, що ти думаєш.

— Ти не слухаєш, що я…

— О, я почув достатньо. Більш ніж достатньо. Повір мені. І вибач — мені краще прогулятися. Просто необхідно провітритися. — Ральф відчував, як кров відлинає від скронь і обличчя. Він намагався думати про інше, щоб позбутися безглуздої сліпої люті, але йому це не вдавалося.

Ральф почував себе майже так само, як після кошмару про Керолайн. Думки металися від жаху й сум’яття, а коли він зробив кілька кроків, його охопило відчуття, що він не йде, а падає, як тієї страшної ночі, коли він упав з ліжка.