Стівен Кінг - Безсоння

Педерсен різким рухом змахнув решту фігур із шахівниці. Малер відхитнувся назад, губи його тремтіли, а широко розплющені очі за окулярами в рожевій оправі, скріпленій у двох місцях дротиком, виражали переляк.

— Чудово! — крикнув Фей. — Блискучий аргумент!

Педерсен підняв кулаки в карикатурній стійці Джона Л. Саллівена.

— Може, хочеш спробувати цього? — запитав він. — Нумо!

Фей повільно підвівся. Він був сантиметрів на тридцять вищий від лопатолицього Педерсена, та й важчий фунтів на п’ятдесят. Ральф не вірив своїм очам. Якщо тут отрута проникла так глибоко, то що казати про інших мешканців міста? Ральф вважав, що Малер правий, Сьюзен Дей не мала ані найменшого уявлення про те, наскільки невдала думка — обрати полем своєї діяльності Деррі. У певному сенсі Деррі не був схожий на інші міста.

Ральф рушив уперед, ще не цілком усвідомлюючи, що саме збирається робити, і заспокоївся, побачивши, що Стен Еберлі чинить так само. Вони обмінялися поглядами, наблизилися до двох старих, що стояли віч-на-віч, і Стен непомітно кивнув. Ральф оповив плечі Фея рукою за секунду до того, як Стен схопив Педерсена за ліву руку.

— Не слід робити цього. — Стен говорив просто у відстовбурчене вухо Педерсена. — Інакше все скінчиться тим, що вас обох відвезуть у лікарню з серцевим приступом, а навряд чи це те, що вам потрібно. У тебе, Гарлі, й так їх уже було два. Чи три?

— Я не дозволю йому жартувати, коли мова йде про жінок, які вбивають дітей! — закричав Педерсен, і Ральф побачив, що по щоках старого котяться сльози. — Моя дружина вмерла, даючи життя нашій другій дочці! Зараження крові відправило її на той світ у сорок шостому! Тому я не терплю розмов про дітовбивство!

— Боже! — голос Фея змінився. — Я цього не знав, Гарлі. Вибач…

— До чорта твоє вибачення! — крикнув Педерсен і вирвався з рук Стена Еберлі. Він кинувся до Фея, той підняв кулаки, але потім опустив їх, коли Педерсен промчав повз, навіть не удостоївши його поглядом. Він пройшов стежкою між деревами і зник з очей. Після цього зависла тридцятисекундна мертва тиша, яку порушувало лише гудіння літака.

— Господи, — зрештою мовив Фей. — Десять років майже кожен день зустрічаєшся з чоловіком і починаєш вважати, що тобі все про нього відомо. Боже мій, Ральфі, я й не знав, від чого померла його дружина. А тепер ось почуваю себе несосвітенним ідіотом.

— Не варто так переживати, — вимовив Стен. — Можливо, у нього саме місячні.

— Замовкни, — обірвала його Джорджина. — Досить гидоти на один ранок.

— Скоріше б приїхала й поїхала ця Дей, тоді все знову ввійде у свою колію, — мовив Фред Зелл.

Малер, стоячи рачки, збирав шахові фігурки.

— Не хочеш дограти, Фею? — запитав він. — Я пам’ятаю, як вони були розставлені.

— Ні, — відповів Фей. Його голос, що залишався рівним і спокійним під час сутички з Педерсеном, тепер помітно тремтів. — Гадаю, з мене досить. Може, Ральф повчить тебе грати.

— Я пас, — відгукнувся Ральф. Він шукав поглядом Дорренса. Старий знову скористався проламом у загорожі й тепер, стоячи по коліна в траві на узбіччі службової дороги з незмінною книжкою в руках, спостерігав, як літак вирулює до центрального терміналу. Ральф згадав Еда, що мчить по цій же дорозі на старенькому «датсуні» й останніми словами шпетить повільні ворота. Уперше за минулий рік йому стало цікаво, чим займався Ед на території аеропорту.

— …ніж раніше.

— Га? — Ральфові довелося докласти зусиль, щоб почути Фея.

— Я сказав, що ти, мабуть, знову добре спиш, тому що вигляд маєш набагато кращий, ніж раніше. Зате тепер зі слухом тугувато.

— Мабуть, — погодився Ральф, намагаючись посміхнутися. — Думаю, мені варто перекусити. Підеш зі мною, Фею? Я пригощаю.

— Ні, я вже поснідав, — відповів Фей. — І зараз, правду кажучи, їжа каменем давить на шлунок. Послухай, Ральфе, цей старий шкарбун плакав, ти бачив?

— Так, але на твоєму місці я не став би на цьому зациклюватися, — сказав Ральф. Він пішов до дороги, широкоплечий Фей побрів поруч. Він ішов, зсутулившись і похнюпивши голову, нагадуючи величезного ведмедя, убраного в чоловічий костюм. — Хлопці нашого віку можуть розревітися через дурницю. Ти ж знаєш.

— Можливо. — Фей вдячно посміхнувся Ральфу. — Однаково спасибі, що зупинив мене, не дав наробити дурниць. Ти ж знаєш, на мене іноді находить.

«Шкода, що нікого не виявилося поруч, коли подібне відбулося між мною й Біллом», — подумав Ральф. Уголос же він мовив: