Стівен: Що впало, те пропало

— Привіт, Брейді. Давненько не бачилися, як сказав корабельний священик матінці-ігумені.

Брейді продовжує дивитися у вікно, у голові Ходжеса звичні старі питання беруться за ручки й починають водити таночок. Чи бачить Брейді там що-небудь? Чи знає він, що в нього відвідувач? Якщо так, то чи розуміє, що це Ходжес? Чи думає він взагалі? Іноді він думає — принаймні цього достатньо, щоб вимовити кілька простих речень — і у відділенні фізіотерапії може пройти футів сорок [143] 40 футів = 12,192 м. по тому, що пацієнти називають Поточною вулицею, але що це означає насправді? Риби плавають в акваріумі, але це не означає, що вони думають.

Ходжес думає, що усе гірше за те, що ви не бачите.

Що б це означало?

Він бере фотографію в срібній рамочці, на якій Брейді з матір’ю обіймаються й посміхаються на всі зуби. Якщо цей сучий потрух коли-небудь когось і любив, то це свою любу матусю. Ходжес дивиться, чи спричинить якусь реакцію те, що відвідувач узяв до рук фотографію Дебори Енн. Жодної реакції не видно.

— А вона виглядає гарячою штучкою, Брейді. Вона була гарячою жінкою? Така собі розпусна матуся?

Немає відповіді.

— Я тільки тому питаю, що, коли ми влізли у твій комп’ютер, знайшли там кілька відвертих її фотографій. Ну, знаєш, пеньюарчики, нейлонові панчішки, ліфчики, трусики. Вона в такому вигляді мені здалася дуже нічого. Решті копів теж, коли я показав їм знімки.

Незважаючи на те, що цю брехню він вимовляє зі звичайною розбещеністю, це, як і раніше, не викликає жодної реакції.

— Ти її трахав, Брейді? Можу посперечатися, що хотів.

Що це? Найменший рух бровою? Трохи помітне смикання куточка рота?

Можливо, але Ходжес знає, що це цілком могло бути грою його уяви, оскільки він хоче , щоб Брейді чув його. Ніхто в Америці не заслуговує більше солі на рани, ніж цей душогубний гівнюк.

— Можливо, ти спочатку вбив її, а вже потім трахнув? Так, можна обійтися й без люб’язностей, чи не так?

Нічого.

Ходжес сидить на стільці для відвідувачів і ставить фотографію назад на столик поряд з однією з тих електронних книжок «Заппіт», які Ел роздає пацієнтам, якщо хтось просить. Він складає на грудях руки й дивиться на Брейді, який ніколи не мав вийти з коми, але вийшов.

Добре.

Щось таке.

— Ти прикидаєшся, Брейді?

Він завжди це запитує і жодного разу не почув відповіді. Сьогодні відповіді він теж не дочекався.

— Учора вночі у відділенні покінчила з собою санітарка. У туалеті. Ти знав про це? Ім’я її поки не називається, але в газеті написано, що вона померла від втрати крові. Гадаю, вважається, що вона перерізала собі вени, але не впевнений. Якби ти про це дізнався, можу посперечатися, тебе б це втішило. Ти ж завжди був небайдужий до гарних самогубств, чи не так?

Він чекає. Нічого.

Ходжес нахиляється вперед, вдивляючись у порожнє обличчя Брейді, і говорить із запалом:

— Але питання в тому — чого я не розумію, — як вона це зробила. Дзеркала в тій кімнаті не скляні, а з полірованого металу. Можливо, вона скористалася дзеркальцем зі своєї косметички або чимось на зразок, тільки для такої справи це занадто дрібне знаряддя. Усе одно, як іти з ножем туди, де стріляють. — Він відкидається на спинку. — А може, у неї все ж таки був ніж? Ну, знаєш, бувають такі маленькі ножі швейцарської армії. У сумочці. У тебе був такий?

Немає відповіді.

Або є? У нього з’явилося відчуття, дуже сильне, що через порожній погляд Брейді спостерігає за ним.

— Брейді, деякі санітарки вірять, що ти можеш звідси відкривати й закривати воду в себе в туалеті. Вони гадають, що ти це робиш тільки для того, щоб їх налякати. Це правда?

Нічого. Але відчуття, що за ним спостерігають, не слабшає. Річ у тому, що Брейді, дійсно, обожнював самогубства. Можна сказати, що самогубства були його візитною карткою. До того, як Холлі заспокоїла його Веселим Ляпанцем, Брейді намагався схилити Ходжеса до самогубства. Не вийшло… Але він досяг успіху з Олівією Трелоні, колишньою власницею «Мерседеса», який зараз належить Холлі Джібні і на якому вона планує їхати в Цинциннаті.

— Якщо ти можеш це зробити, зроби. Ну ж бо. Покажи, на що здатний. Прояви свій талант. Що скажеш, а?

Тиша.

Дехто з санітарок вважає, що після численних ударів по голові, отриманих тієї ночі, коли він намагався підірвати аудиторію «Мінго», мозок Хартсфілда якимось чином переорганізувався. Що численні удари по голові наділили його… силою. Доктор Бабіно каже, що це просто смішно, це щось на кшталт медичних міських легенд. Ходжес упевнений, що він правий, але відчуття, що за ним спостерігають, не зникає.