Стівен Кінг - Історія Лізі

Скот і далі тягне її синій шовковий топ, його очі досі гарячково блищать у почорнілих очницях. Він хоче щось сказати, й вона — їй доводиться присилувати себе до цього — нахиляється, щоб розчути його слова. Він удихає за один раз дуже мало повітря, такими собі судомними напіввдихами. Це шумний і моторошний процес. Запах крові стає дедалі сильнішим. Бридкий, мінеральний запах.

Це смерть. Це запах смерті.

Ніби погоджуючись із нею, Скот каже:

— Він дуже близько, моя люба. Я не можу бачити його, але… — Ще один довгий, скрипучий вдих. — …чую, як він їсть. І хрюкає. — І він посміхається своєю кривавою посмішкою клоуна, коли це каже.

— Скоте, я не розумію, про кого ти говориш…

Рука, яка вчепилася в її топ, ще зберегла в собі досить сили. Вона щипає її за бік і щипає жорстоко — коли вона скине топ набагато пізніше в кімнаті мотелю, вона побачить синець, справжній синець, одержаний від коханого.

— Ти… — Скрипучий вдих… — …знаєш…

Ще один скрипучий вдих, глибший. І він досі посміхається, так, ніби вони поділяють якусь жахливу таємницю. Темно-червону таємницю, кольору синця. Кольору певних квітів, які ростуть на схилах

(мовчи, Лізі, мовчи)

так, на схилах одного пагорба.

— Ти… знаєш… а тому… не ображай моє… знання. — Ще один свистячий скрипучий вдих. — Або твоє власне.

І вона думає, що й справді дещо про це знає . Довгий хлопець, так він його називає. Істота з нескінченним строкатим боком. Якось вона хотіла подивитися слово «строкатий» у словнику, але забула — спроможність забувати була вмінням, яке вона мала всі підстави вигострити протягом тих років, коли вони зі Скотом жили разом. Але вона знає, про що він каже, авжеж, знає.

Він випускає її топ чи, може, втрачає силу, щоб за нього триматися. Лізі трохи відхиляється від нього, але не далеко. Його очі дивляться на неї з глибоких очниць, які все більше чорніють. Вони такі самі блискучі, як і раніш, але вона бачить, що вони також наповнені жахом і (саме це лякає її найбільше) якоюсь злою, непоясненною іронією. Промовляючи так само тихо, — можливо, для того, щоб тільки вона його чула, а може, він просто неспроможний говорити гучніше, — Скот каже:

— Слухай, моя маленька Лізі. Я покажу, які звуки з нього вихоплюються, коли він шукає когось поглядом.

— Ні, Скоте… не треба… будь ласка.

Він пускає її слова повз вуха. Усмоктує в себе ще один зі своїх скрипучих вдихів, заокруглює мокрі червоні губи у формі літери Оі видає низький, неймовірно бридкий, з якимсь глузливим призвуком звук. Це закінчується цівкою крові, яка пробивається крізь його стиснуте горло і бризкає в розпечене повітря. Дівчина бачить цей струмінь, і в неї вихоплюється переляканий зойк. Цього разу натовп не потребує кампусного копа, щоб той примусив його відступити; вони відступають за власним бажанням, залишаючи Лізі, Скота й капітана Гефернана у колі з периметром щонайменше чотири фути завдовжки.

Звук, відтворений Скотом, — о Боже, це й справді схоже на хрюкання! — на щастя, дуже короткий. Скот закашлявся, груди йому судомно здіймаються, і рана випорскує дедалі більше крові ритмічними сплесками. Жестом пальця він знову просить її нахилитися ближче. Вона робить це, спираючись на тремтячі руки. Його глибоко запалі очі підкоряють її собі; те саме робить і його позначена знаком смерті посмішка.

Він схиляє голову вбік, спльовує згусток напівзгорнутої крові на гарячий гудрон, потім знову обертає її до неї.

— Я міг би його покликати… сюди, — шепоче він. — Він би прийшов. І ти… звільнилася б… від мого… вічного… крякання.

Вона розуміє, він говорить цілком серйозно, і на якусь мить (такою була сила його погляду) вона повірила в те, що це правда. Він знову відтворить цей самий звук, лише трохи гучніше, і в якомусь іншому світі Довгий хлопець, цей володар його безсонних ночей, оберне свою невимовно голодну голову. І через мить у цьому світі Скот Лендон просто здригнеться на гарячому гудроні й помре. У посвідченні про смерть напишуть якісь божевільні дурниці, але вона знатиме: його чорна проява нарешті його побачила, прийшла по нього і з’їла його живцем.

Отже, тепер відбувається щось таке, про що вони ніколи згодом не говоритимуть, ані з іншими, ані між собою. Щось надто жахливе. Кожен шлюб має два серця, одне світле, а друге — чорне. А тут ідеться саме про їхнє чорне серце, про те, яке в собі ховає божевільну таємницю. Вона нахиляється над ним нижче, ближче до розпеченого гудрону, немає сумніву, він помирає, проте вона сповнена рішучості утримати його тут, якщо тільки зможе. Навіть якби їй довелося битися з Довгим хлопцем за нього — якщо буде треба, вона застосує нігті за браком іншої зброї.