— Психодіотизм сильний, — каже він.
Але він мене не ріже.
Одного дня я повертаюся в дім із сараю, де я трохи посидів, щоб подумати про Пола — подумати про всі ті добрі часи, які ми пережили на цій старій садибі, — і тато хапає мене і трясе.
— Ти ходив туди! — кричить він мені в обличчя, і я бачу, що він іще набагато тяжче хворий, аніж я думав, хоч я й знав, що з ним негаразд. Він ще ніколи не був таким хворим, як тепер. — Чого ти туди ходиш? Що ти там робиш? З ким ти розмовляєш? Що ти собі намислив?
У той час, як він мене трясе, світ переді мною стрибає то вгору, то вниз. Потім моя голова б'ється об край дверей, і в очах у мене спалахують зірки, і я падаю на поріг, відчуваючи перед собою жарке повітря кухні, а позад себе холод, який панує на нашому подвір'ї.
— Ні, тату, — кажу я. — Я не ходив нікуди, я тільки був…
Він нахиляється наді мною, упершись руками в коліна, наблизивши своє обличчя до мого обличчя, шкіра в нього бліда, крім двох червоних плям високо на його щоках, і я бачу, як шастають його очі, туди-сюди і сюди-туди, і я бачу, що він і гаразд тепер навіть не пишуть листи одне одному. І я пригадую, як Пол мені сказав: «Скоте, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд».
— Не бреши мені, що ти нікуди не ходив, малий паскуднику, я обійшов увесь цей довбаний дім!
Я думаю, чи не сказати йому, що я був у сараї, але знаю, що цим я не поліпшу своє становище, а тільки погіршу. Я пригадую, як Пол казав мені, ніколи не переч татові, коли з ним не гаразд, коли він стає поганим, а що я знаю його думку про те, де я був, то кажу йому так, тату, так, я ходив у Місячне Коло, але тільки для того, щоб покласти квіти на могилу Пола. І це спрацьовує. Бо, нарешті, він принаймні розслаблюється. Він навіть хапає мене за руку, підводить на ноги, а потім обтрушує, ніби побачив на мені сніг або якийсь бруд. На мені нічого такого немає, але, може, він щось і бачить. Хто знає.
Він каже:
— Там усе гаразд, Скуте? З його могилою все гаразд? Ніхто її не пошкодив?
— Усе гаразд, тату, — кажу я.
Він каже:
— Я казав тобі, Скутере, що нацисти вже тут? Певно, казав. Вони поклоняються Гітлерові в підвалі. Там стоїть керамічна статуя цього мерзотника. Вони думають, я не знаю.
Мені лише десять років, але я знаю, що Гітлер помер ще в кінці Другої світової війни. Я також знаю, що ніхто з фірми ЮС-Ґіпум не поклоняється в підвалі навіть його статуї. Я знаю також і третю річ, яка ніколи не спадає на думку татові, коли він у стані психодіотизму, й тому запитую:
— Що ти маєш намір робити?
Він нахиляється до мене, і я думаю, тепер він точно мене вдарить або, принаймні, знову мене трястиме. Але натомість він дивиться мені у вічі (я ніколи не бачив їх такими великими й такими чорними) і хапає себе за вухо.
— Що це, Скутере? Чим це тобі здається, друзяко Скут?
— Це твоє вухо, тату, — кажу я.
Він киває головою, все ще тримаючи себе за вухо і не відриваючи своїх очей від моїх очей. Скільки років відтоді минуло, а я досі іноді бачу ці очі у своїх снах.
— Я маю намір із цим покінчити, — каже він. — і коли час надійде… — Він наставляє палець і зображує постріли. — Я пристрелю кожного покидька, Скутере. Кожного смердючого нациста.
І він міг би це зробити. Мій батько міг би це зробити й здобути паскудну славу. Ми могли б прочитати в одній із газет: ПЕНСІЛЬВАНСЬКИЙ САМІТНИК У НАПАДІ ШАЛУ ВБИВАЄ ДЕВ'ЯТЬОХ СВОЇХ КОЛЕГ ПО РОБОТІ, МОТИВ — НЕВІДОМИЙ. Але перш ніж він до цього дійшов, психодіотизм штовхнув його на інший шлях.
Місяць лютий був ясний і холодний, та, коли приходить березень, погода змінюється, а з нею змінюється й тато. У міру того як підіймається температура, у небі збираються хмари й починають випадати дощі зі снігом, він стає похмурим і мовчазним. Він перестає голитися, потім — приймати душ, потім — готувати нам їжу. Потім настає день, здається, то був третій день того місяця, коли до мене доходить, що три дні, протягом яких він іноді не ходив на роботу, бо до цього працював по три зміни підряд, розтяглися на чотири… потім на п'ять… і на шість. Нарешті я наважуюся запитати його, коли він піде на роботу. Мені страшно його про це запитувати, бо тепер він відбуває більшість своїх днів або нагорі у своїй спальні, або внизу, лежачи на канапі й слухаючи музику кантрі, яку передають із Вілінґа, Західна Вірджинія. Він майже не озивається до мене, незалежно від того, де перебуває, і я бачу, як бігають його очі щоразу, коли він ними дивиться, ніби видивляється, чи немає десь поблизу людей-психодіотів, людей кривавого була. Тож мені зовсім не хочеться про щось запитувати його, проте я мушу, бо якщо він не повернеться на роботу, то що з нами буде? У десять років людина вже розуміє, що, коли гроші перестають надходити, світ стає іншим.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу