Стівен Кінг - Історія Лізі

Трохи згодом, коли в неї перестали капати сльози, вона поклала пакунок (бо, безперечно, це був пакунок) туди, де він досі лежав, і подивилася на нього, доторкнувшись до того місця, де жовта нитка починала розмотуватися від поморщеного тіла афґанки. Вона здивувалася, що нитка не порвалася, ані тоді, коли Дулей упав на хрест, ані тоді, коли він висмикнув його зі своєї руки, ані тоді, коли відкинув його геть — а пожбурив він його далеко. Звичайно, допомогло те, що Скот прив’язав нитку біля самої землі, та все одно викликало подив, що нитка збереглася цілою, надто якщо взяти до уваги, як довго ця бісова штуковина була тут, виставлена на поталу стихій. Це було справжнє чудо, так би мовити.

Але, звичайно ж, іноді загублені собаки повертаються додому; і так само старі нитки іноді не рвуться і приводять вас до призу в кінці тривалих пошуків була. Вона почала розгортати збляклі, злинялі рештки афґанки, а потім зазирнула в кошик для сміття. Те, що вона там побачила, примусило її засміятися сумним сміхом. Кошик був майже наповнений по вінця порожніми пляшками. Одна чи дві здавалися відносно недавніми, принаймні та, що лежала на самому верху, бо десять років тому не існувало такого трунку, як «Міцний лимонад Майка». Але більшість пляшок були давніми. То, виходить, ось де він напивався в тому тепер уже далекому 1996 році, але навіть будучи смертельно п’яним, він надто шанував Місячне Коло, щоб засмічувати його порожніми пляшками. А чи знайшла б вона й інші його схованки, якби стала шукати? Можливо. Мабуть, знайшла б. Але це була єдина схованка, яка її цікавила. Вона підказала їй, що саме тут він зробив останню у своєму житті роботу.

Вона вважала, що знайшла всі відповіді, крім найголовніших, саме тих, по які вона сюди прийшла, — а саме, як їй далі жити з Довгим хлопцем і як їй уберегтися від того, щоб не вислизнути туди, де він живе, надто тоді, коли він думав про неї. Можливо, Скот залишив їй кілька відповідей. Але навіть якщо він їх не залишив, він їй усе ж таки щось залишив… і залишив саме під цим деревом.

Лізі знову підняла африканку й обмацала її, як обмацувала свої різдвяні подарунки, коли була малою дівчинкою. Усередині була якась коробка, але на дотик зовсім не схожа на кедрову скриньку доброї матінки; вона була значно м’якша, майже зовсім м’яка, так, ніби, хоч вона й була загорнута в африканку та лежала під деревом, проте волога просочилася до неї протягом років… і вперше вона поставила собі запитання, скільки ж років вона тут пролежала. Пляшка з-під міцного лимонаду підказувала, що не так багато. А обмацування загорнутої речі наштовхнуло Лізі на думку…

— Це коробка з рукописом, — прошепотіла вона. — Одна з тих його коробок із твердого картону, у які він складав свої рукописи.

Так. Вона була в цьому певна. Але, полежавши під деревом два… або три… або чотири роки, вона перетворилася на м ’яку коробку.

Лізі почала розгортати афґанку. Їй залишилося відмотати лише два оберти. І це справді була коробка з рукописом, її світло-сірий колір перетворився на темний, сланцевий під дією вологи. Скот завжди наліплював на боки своїх коробок етикетки й писав на них назву твору. На цій коробці етикетка відклеїлася й загорнулася вгору. Вона відгорнула її пальцями назад і побачила два слова, які Скот написав звичними для себе жирними друкованими літерами: ДЛЯ ЛІЗІ. Вона відкрила коробку. Аркуші, які в ній лежали, були вирвані з блокнота, їх було десь близько тридцяти, списаних недбалими чорними літерами, які він накреслив кульковою ручкою з повстяним пером. Вона не здивувалася, що Скот усе це написав у теперішньому часі, що все ним написане вкладалося в рамки своєрідної дитячої прози і що оповідання, здавалося, починалося не від самого початку, а десь від своєї середини. Адже, подумала вона, таке враження могло виникнути лише в того, хто не знав, як жилося двом братам із їхнім божевільним батьком, що сталося з одним і як другий не зміг його врятувати. Подумати, що це оповідання починається від середини, міг лише той, хто нічого не знав ані про придурків, ані про тих, хто відходить, ані про психодіотів. Воно починалося від середини лише для того, хто не знав, що

У лютому він починає дивитися на мене дивним поглядом, ніби якось скоса. Я постійно чекаю, що він закричить на мене або навіть вихопить свого старого складаного ножика й почне мене різати. Він давно вже не робив нічого подібного, але, думаю, це було б для мене майже полегкістю. Це не випустило б із мене психодіота, бо в мені його немає — адже я бачив справжнього психодіота, коли Пол сидів прикутий на ланцюг у підвалі, й то були вже не фантазії тата про нього — і знаю, що нічого подібного я в собі не маю. Але щось погане з'явилося в самому татові, й різання йому вже не допомагає. Принаймні цього разу не допомагає, хоч він не раз пробував. Я знаю. Я бачив закривавлені сорочки та спідні труси в купі білизни, яку він відкладав для прання. І в ящику для сміття теж. Якби різання мене допомогло йому, я б йому це дозволив, бо я ще його люблю. Люблю ще більше, відколи нас залишилося тільки двоє. Люблю ще більше після того, як ми удвох пережили те, що відбувалося з Полом. Любов — це як фатальна доля, як психодіотизм.