Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Індіанець приніс мою рибу…

— Звідки ти знаєш моє…

— Слухай уважно…

— Ти…

— Кі-и-и… — протяжно мовив юнак, і Луїсові здалося, що смертю і розпадом війнуло від його дихання, внутрішніх кровотеч і збитого ритму серця.

— Що? — лікаря вже трусило від божевільного напруження.

— Геееее…

Юнак у червоних спортивних шортах забився в корчах. І раптом він заціпенів: здавалося, кожен його м’яз скам’янів. Його очі на мить втратили свій сліпий вираз і зазирнули в очі Луїсу. Зненацька м’язи потерпілого розслабилися: відбулася дефекація. Кімнату виповнив огидний сморід. Луїс вірив, що хлопець заговорить знову, він мав заговорити. Однак очі пораненого знову набули того відстороненого виразу… і почали скляніти.

Луїс осів, розуміючи краєм свідомості, що весь одяг прилип до тіла. Він стікав потом. Темрява підступала, застячи туманом очі, а світ навколо почало розхитувати в різні боки. Усвідомлюючи, що відбувається, він відвернувся од трупа, поклав голову на коліна і з такою силою притиснув великий і вказівний пальці лівої руки до ясен, що пішла кров.

І вже наступної миті світ почав прояснюватися.

Потім кімнату заповнили люди. Здавалося, що всі вони були акторами, які просто з’юрмилися за лаштунками, чекаючи на свій вихід. Це ще більше дезорієнтувало Луїса, робило все ще нереальнішим. Сильне затьмарення свідомості, про яке він часто читав на заняттях психології, але з яким ніколи не стикався сам, страшенно лякало його. Так почуваються люди, припускав він, одразу після того, як хтось підкине їм у напій ЛСД.

Схоже, цю п ’ єсу розігрують тільки заради мого бенефісу. Спершу кімната дуже вчасно спорожніла, тож вмираюча Сибілла змогла виголосити кілька туманних пророцтв для мене. Для мене одного. А тільки-но вона покинула цей світ, усі миттю повернулися.

Медсестри-практикантки у карамельних фартухах незграбно затягли в кабінет жорсткі ноші, призначені для людей з пошкодженими шиями та спинами. Джоан Чарлтон, зайшовши слідом за ними, повідомила, що поліція кампусу вже їде. Юнака збила машина під час ранкової пробіжки. Луїс подумав про бігунів, що вранці трюхикали кудись перед його машиною, і в нього скрутило кишки.

Поруч із Чарлтон з’явився Стів Мастертон з двома охоронцями кампусу.

— Луїсе, люди, які принесли Паскоу, зараз у… — він спинився і швидко спитав: — Луїсе, з тобою все гаразд?

— Усе в нормі, — відказав той і підвівся. Слабкість раптом наринула на нього і майже одразу зникла. Він захитався. — Його прізвище Паскоу?

— Якщо вірити тій дівчині, з якою він біг, його звуть Віктор Паскоу, — повідомив один із охоронців.

Луїс глянув на годинник і подумки відняв дві хвилини. З кімнати, куди Мастертон відвів тих, хто приніс Паскоу, долинали дівчачі схлипування.

«Ласкаво просимо назад до школи, юна леді. Приємного вам вересня».

— Містер Паскоу помер о 10:09 ранку, — виголосив лікар.

Один із охоронців притис тильний бік долоні до рота.

Мастертон знову перепитав:

— Луїсе, з тобою справді все гаразд? На тобі лиця нема.

Луїс уже збирався відповісти, як раптом одна з «карамельок» упустила ноші зі свого боку і вибігла, попередньо заблювавши власну форму. Задзвонив телефон. Дівчина, яка досі лише схлипувала, тепер почала викрикувати ім’я покійника: «Вік! Вік! Вік!» — голосніше і голосніше.

Бедлам і розлад.

Один з копів спитав Чарлтон, чи можуть вони взяти ковдру, щоб накрити труп. Та почала розповідати, що не має повноважень на подібні дії, і Луїс дозволив їй це зробити, обравши своїм девізом слова Моріса Сендака [51] Американський дитячий письменник, художник-ілюстратор, продюсер, режисер, актор. Найвідоміша його книга — «Там, де живуть чудовиська» 1963 року. Вважається класикою дитячої літератури. : «Нехай буде дикий шабаш!»

Гниленький смішок знову виник у горлі, і лише дивом Луїсові вдалося не розреготатись.

Паскоу справді сказав «Кладвишче домажніх тварин»? Цей Паскоу справді звертався до нього на ім’я? Усе це були запитання, які виводили його з себе; запитання, які не мали відповіді. Але його розум уже гарячково монтував «правильну» картинку світу — постійно міняв події, все розладнував, перетворював. Ну звісно, то було щось іще (хіба ж Паскоу говорив хоч слово?). Шокований і вражений, Луїс просто хибно інтерпретував почуте. Скоріше за все, Паскоу тільки змучено хапав ротом повітря.

Луїс шукав себе; ту частину себе, завдяки якій він, обійшовши п’ятдесятьох трьох претендентів, таки отримав цю посаду. Досі не прозвучало жодного наказу, ніхто навіть не поворушився; кабінет був повен зайвого люду.