Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Стрілка спідометра смикнулася праворуч та наблизилася до позначки шістдесят миль на годину. Одна миля на хвилину. Можливо, за дві години п’ятнадцять хвилин вона доїде до Ладлоу. Можливо, вона навіть повернеться додому до світанку.

Рейчел намацала кнопку радіо, ввімкнула його, знайшла якусь рок-н-рольну портлендську станцію. Коли за півгодини сигнал почав пропадати, вона знову переключилася на станцію «Огасте» та опустила віконне скло, пустивши всередину свіже нічне повітря.

Вона запитувала себе, чи скінчиться коли-небудь ця ніч.

Луїс потрапив у полон свого сну, який все повторювався і повторювався; він щоразу кидав погляд униз, аби переконатися, що в руках несе загорнуте в брезент тіло, а не зелений пакет для сміття. Він згадав, як прокинувся наступного ранку, після того як вони з Джадом побували тут. Тоді він мало що міг пригадати, але тепер це яскраве відчуття знову постало в його свідомості. Живе, воно наче вирвалося з нього та торкалося дерев, немовби вони також були живими та вступали з ним у своєрідний телепатичний контакт.

Луїс проходив місця, де стежка була широкою, як траса № 15, брів там, де вона настільки вужчала, що доводилося йти боком, аби гілки не чіплялися за голову та ноги його ноші, поважно ступав під склепінчастими арками дерев. Він вдихав різкий, чистий запах соснової смоли, чув дивне хрумкотіння хвойних голок під ногами — то було скоріше відчуття, аніж звук.

Врешті-решт, стежка впевнено почала йти під гору. Через деякий час нога плюхнула по воді та різко занурилася у в’язке баговиння… сипучий пісок, як це називав Джад. Луїс поглянув униз і запримітив стоячу воду навколо заростей очерету та огидних кущів з таким широким листям, що воно скидалося на тропічні. Він подумав, що зараз куди світліше, аніж минулої ночі. Повітря наелектризованіше.

Далі, як і на буреломі, треба йти швидко та спокійно. Просто йди за мною і не дивися вниз.

Ага, добре … і до речі, ти в Мені коли-небудь раніше бачив такі рослини? В Мені чи будь-де? Що воно в біса таке?

Байдуже, Луїсе, ану давай … вперед!

Він рушив уперед, вдивляючись у мокру болотяну поверхню, аж доки не помітив купину. Далі він дивився тільки вперед. Ноги самі перестрибували з одного зарослого травою горбочка на інший. « Ми віримо, що гравітація є аксіомою» , — згадалося чомусь йому. Луїс почув це не в коледжі на курсі філософії, а в старшій школі. Викладач фізики ляпнув таке наприкінці семестру… Луїс ніколи не міг цього забути.

Він повірив, що могильник мікмаків здатен воскрешати померлих і тепер іде Болотом маленького бога з трупом сина на руках, не озираючись і не дивлячись униз. Ці болотисті нетрі повнилися звуками, як наприкінці осені. В очереті безперервно кумкали рахкавки, і їхній пронизливий хор здався Луїсові чужим і неприємним. Де-не-де чувся низький утробний бас самотньої ропухи. Кроків за двадцять у Болоті маленького бога на нього з сичанням напало щось… можливо, кажан.

Густий туман, що піднімався з землі, завирував навколо нього, вкриваючи спершу туфлі, потім гомілки, коліна… врешті, він закупорив Луїса у своєрідну білу капсулу. Йому здавалося, що світло яскравішало і пульсувало, немов якесь дивне серце. Він ніколи ще так сильно не відчував присутності природи як єдиної сили — справжньої істоти… можливо, навіть мислячої. Болото було живим, але аж ніяк не життєдайним. Якби хтось його запитав, чоловік не зміг би визначити, де саме тут крилося джерело життя. Та це місце повнилося можливостями, у ньому відчувалася сила. Луїс почував себе дуже крихітним і дуже смертним.

Потім звідкись прийшов звук, і Луїс пригадав, що минулого разу вже чув цей пожадливий регіт, який переходив у нестримне ридання. Раптом все стихло, та тільки для того, щоб через хвилину знову сповнитися цим сміхом, і тепер він вивищувався до маніакального лементу, від якого у Луїса кров стигла в жилах. Пасма туману звивалися навколо нього в гіпнотичному танку. Сміх збляк, залишаючи по собі лише дзижчання вітру. Це всього-на-всього маленька геологічна аномалія, не більше. Невелике заглиблення в землі. І якщо вітер проникне сюди, то роздере туман на шмаття, а Луїс дуже сумнівався, що хоче побачити те, що ховається за ним.

«Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе. Це дивно … »

— Гагари, — вимовив Луїс, заледве впізнаючи надтріснутий, страхітливий звук власного голосу.