Лінвуд Барклей - Втрата

— Пробач, — сказала Синтія. — Тобі від неї дісталося?

— Атож, коли я повернулася.

Під час ланчу Синтія вислизнула зі шкільної їдальні, підійшла до шкільного платного телефону й подзвонила додому. Вона попросить у матері пробачення. Скаже, що дуже й дуже жалкує за своєю поведінкою. А потім попроситься додому, скаже, що в неї болить голова. Мати її догляне. Вона ніколи не гнівається на неї, коли їй дуже зле. Вона зварить для неї суп.

Синтія поклала слухавку після п’ятнадцяти дзвінків, потім подумала, чи не набрала хибний номер. Спробувала знову, жодної відповіді. Вона не знала батькового службового телефону. Він так часто бував у відрядженнях, що треба було дочекатися його повернення, аби запитати в нього, де він був.

Вона стояла біля школи з кількома подругами, коли Вінс Флемінґ під’їхав у своєму «Мустанзі».

— Пробач за вчорашнє, — вибачився він. — А твій батько крутий чувак.

— Авжеж, крутий, — погодилася Синтія.

— А що було, коли ти повернулася додому? — запитав Вінс.

Він запитав про це таким тоном, ніби йому вже було щось відомо. Синтія стенула плечима й похитала головою, вона не хотіла про це говорити.

Вінс запитав:

— А де сьогодні твій брат?

— Про що ти? — перепитала Синтія.

— Він захворів і залишився вдома?

Ніхто не бачив Тода у школі. Вінс сказав, що хотів запитати в нього, спокійно так запитати, чи дуже дісталося Синтії вдома, чи дуже її сварили, бо він сподівається, вони знову зустрінуться у п’ятницю ввечері або в суботу. Його друг Кайл привезе йому пива, вони зможуть поїхати на оте місце, на пагорбі, а може, посидіти в його машині, помилуватися зоряним небом, окей?

Синтія побігла додому. Вона не попросила Вінса, щоб той її підвіз, хоч він був поруч. Не забігла також до шкільної канцелярії, попередити, що йде додому раніше. Вона бігла цілу дорогу, думаючи: «Господи, нехай автомобіль буде там, нехай її автомобіль буде там».

Та коли вона завернула за ріг із вулиці Пампкін-Ділайт-роуд на вулицю Гікорі, й побачила свій двоповерховий будинок, то жовтого «Ескорта», автомобіля матері, там не було. Та вона все одно погукала її, коли увійшла в дім, погукала, ледь перевівши подих. Далі покликала брата.

Вона почала тремтіти й великим зусиллям волі примусила себе замовкнути. Продовжувати кричати не було сенсу. Зрештою, хоч би якими сердитими були на неї батьки, вони не могли отак учинити з нею, бігме, не могли. Просто поїхати з дому? Нічого їй не сказавши? І забрати з собою Тода?

Синтія відчувала, що робить дурницю, але подзвонила у двері сусіднього будинку до Джемісонів. Певно, існує дуже просте пояснення всьому цьому, щось таке, про що вона забула, можливо, домовленість із дантистом абощо, й будь-якої миті мати з’явиться на під’їзній алеї. У такому разі Синтія відчує себе цілковитою ідіоткою, але нехай буде, як буде.

Коли місіс Джемісон відчинила їй двері, вона, затинаючись, стала розповідати, як прокинулася й нікого не було вдома, а тоді пішла у школу, й Тода там ніде ніхто не бачив, а її мати досі…

Місіс Джемісон сказала:

— Я певна, усе гаразд. Твоя мати, либонь, поїхала в якійсь нагальній справі, можливо, їй треба було щось терміново купити.

Місіс Джемісон відвела Синтію назад, додому, подивилася на газету, яку досі ніхто не підібрав. Разом вони піднялися на другий поверх, потім зійшли на перший, зазирнули в гараж і звідти вийшли на задній двір.

— Справді, щось дивне, — сказала місіс Джемісон.

Вона не знала, що їй робити, а тому, долаючи певний внутрішній опір, зателефонувала до Мілдфордської поліції.

Вони прислали полісмена, який спочатку зовсім не здавався стурбованим. Але незабаром з’явилося більше полісменів і більше автомобілів, а надвечір уже все подвір’я було заповнене копами. Синтія чула, як вони записують ознаки автомобілів обох її батьків, телефонують до Мілфордської лікарні. Полісмени ходили вниз і вгору вулицею, стукаючи у двері, ставлячи запитання.

— Ти певна, вони не згадували про те, що їм треба їхати в якійсь невідкладній справі? — запитав чоловік, який назвався детективом і не був в уніформі, як решта поліції.

Він відрекомендувався як Фіндлей чи Фінлей.

Невже він думає, що вона могла забути, якби це почула? І зненацька вигукне: «Ой, леле, тепер я згадала! Вони поїхали провідати сестру матері, мою тітку Тес!»

— Розумієш, — пояснив детектив. — Не схоже, щоб твоя мати, батько чи брат поїхали кудись дуже далеко, адже вони нічого не пакували. Їхній одяг досі тут, валізи також на місці.